2. Буковскі про літературу і музику: з інтерв’ю

Процвиндривши тижневий заробіток за чотири години, дуже тяжко повертатися, зустрічатися з машинкою і мережити якесь гівно. Але я точно не рекомендую іподром як інкубатор і натхненник поезії. Я просто кажу, що іноді це мені допомагає. Як пиво чи виграти гарну жінку, як сигари чи як Малер під добре вино і з вимкнутим світлом, сидиш собі голий-голісінький і дивишся, як авта проїжджають.
1963
с. 42

Найкращий спосіб навчитися писати – читати добрих письменників і жити. Семінару тут не потрібно.
1970

-…одного разу повертаєшся додому з перегонів… ще при цьому сто баксів програвши. Відкриваєш собі пиво, сідаєш і починаєш писати вірша. Зазвичай я пишу десять-п’ятнадцять, а зранку дивлюся на них і кажу приблизно таке: “Оце нікуди не свистить, а з цих шести треба кілька рядків викреслити, а решта піде й так”. Такий от фокус. Раніше я ніколи нічого не міняв, а тепер, мабуть, став об’єктивним… нє, ну це препоганий рядок!
– Коли ви говорите — десять-п’ятнадцать одночасно, то вони більш-менш в одному руслі?
– Ні, вони всі про різне. Я даю йому нарости, а потім воно вистрілює, і вони виходять усі разом. Я ж кажу: програти сто баксів на перегонах – велика підмога для мистецтва.
1970

– Бачите машинку? Це стара «Ройял Стандард». По великій машинці можна колошматити, і то дуже. Ненависть навряд чи витвориш на портативній дрібничці. Я буквально розігрую акт творіння. Граю моцні симфонії і палю моцні сигари, коли пишу.
1974

У менє єдине письменницьке правило: Щоб Писати Добре, Мусиш Писати Гівно. Зацитуйте мене, будь ласка.
1974

…я вмикаю радіостанцію класичної музики, сподіваючись, що коли почну писати, то матиму до чого підключитися. Цілеспрямовано я не слухаю. Декому це не подобається. Дехто з моїх приятельок обурювався, що от я не сиджу й не слухаю. Ні, я так не роблю. Класикою я користуюся, як сучасна людина користується телевізором: вмикає і ходить навколо, не звертаючи уваги, але ж телевізор таки є. Такий камін з вугіллям, що гріє якось. Коли сам живеш, це дуже допомагає.
1974

Тулю роман. Виходить книжка оповідань, деякі схожі на глави з роману. Я виймаю їх, латаю, потім знову зшиваю. Непогана вправа. Назва роману “Фактотум”.
1974

– А що саме впливає?
– Молоді дівчатка, пиво, конячки, крісло, курити сигару. О, ще класична музика впливає.
– Саме хотів запитати…
– Еге ж. Я її не розумію, але залипаю на ній.
– “Розумію” сюди не дуже пасує…
– Я от про що. Я ж ніби такий неотесаний, так? А класика – це таке витончене переживання чи форма мистецтва. Вона мені близька. Гм. Вона спантеличує мене і моїх знайомих так само. Ось хлопець із пляшчиною пива й сигарою, він щойно відтрахав двадцятип’ятилітню тьолу, а тоді вони побилися, висадили вікно, вона вибіга з дому, а він бере – і вмикає Малера…
1975

Poetry by Bukowski: Happy Birthday

з сайту “Просто Буковски”

Поезія

має
бути
море
відчаю
невдоволення
й
розчарування
аби
стулити докупи
грудку
добрячих
віршів.
коли чесно,
то не у всякого
вийде
не тільки скласти,
але й
прочитати
їх.

it
takes
a lot of
desperation
dissatisfaction
and
disillusion
to
write
a
few
good
poems.
it’s not
for
everybody
either to
write
it
or even to
read
it.

Bluebird by Bukowski

До дня народження Бука перечитую його інтерв’ю і останній зшиток віршів, написаний за рік до смерті. шукаю нового. перешиваю старе – просто іноді здається, з часом починаєш краще розуміти його.

Графіка моєї Маші. комусь, може, на Twitter скидається. зрештою, чому б і ні? хмаринка несуперечливих смислів.

Синій птах у моєму серці
хоче випурхнути на волю,
але я теж не промах.
Я кажу: посидь тут, бо я не збираюся
Показувати тебе
будь-кому.

Синій птах у моєму серці
хоче випурхнути на волю,
але я
заливаюся віскі й закурюю:
тихо будь,
і ні шльондри, ані бармени,
ні продавці гастрономів
не дізнаються,
що ти
тут є.

Синій птах у моєму серці
хоче випурхнути на волю,
але я теж не промах.
Я кажу:
заспокойся, ти що, ти хочеш
спаскудити мені все?
Столочити мені всю роботу?
Пустити за вітром продаж моїх книжок
в Європі?

Синій птах у моєму серці
хоче випурхнути на волю
та я вже навчений, о,
я випускаю його тільки зрідка,
коли всі поснуть.
Кажу: я ж не забуваю про тебе,
не сумуй,
не треба.
А тоді знов ховаю його,
хоч він ще трохи співатиме
там,
ну, аби зовсім не вмерти.
І ми засинаємо разом
над нашим
таємним пактом,
і цього цілком досить,
чуєш, старий,
аби зронити сльозу,
та я не плакатиму,
а ти?

ось бук сам читає. англійською, зрозуміло. унизу текст.

***
there’s a bluebird in my heart that
wants to get out
but I’m too tough for him,
I say, stay in there, I’m not going
to let anybody see
you.
there’s a bluebird in my heart that
wants to get out
but I pour whiskey on him and inhale
cigarette smoke
and the whores and the bartenders
and the grocery clerks
never know that
he’s
in there.

there’s a bluebird in my heart that
wants to get out
but I’m too tough for him,
I say,
stay down, do you want to mess
me up?
you want to screw up the
works?
you want to blow my book sales in
Europe?
there’s a bluebird in my heart that
wants to get out
but I’m too clever, I only let him out
at night sometimes
when everybody’s asleep.
I say, I know that you’re there,
so don’t be
sad.
then I put him back,
but he’s singing a little
in there, I haven’t quite let him
die
and we sleep together like
that
with our
secret pact
and it’s nice enough to
make a man
weep, but I don’t
weep, do
you?

Hell is a closed door by Bukowski

Bukowski, Charles:hell is a closed door [from The Last Night of the Earth Poems
(1992), Black Sparrow Press]

нічого дивного: перекладалося фізично тяжко. знаю, як воно, і кожен знає з тих, хто пише.

Пекло – це зачинені двері

навіть голодного зовсім
мене не лякали відмови у друці:
я переконувався тільки що редактори
справді тупі
і тоді просто йшов і писав і писав
іще
я навіть вважав що відмови
це щось; найгіршою була порожня
скринька.

коли я б і мав слабкість або мрію
це було б
бажання побачити хоч одного
з редакторів
що відмовляли мені,
побачити його чи її обличчя, одяг
як вони проходять кімнатами
почути що вони кажуть
зазирнути їм в очі…
бодай один тільки
погляд

річ у тім, що коли ти бачиш
шмат паперу, де чорним по білому
писано, що створене тобою
не варте доброго слова
виникає тенденція
вважати що редактори
подібні до богів хоч воно
так не є.

пекло – це зачинені двері
коли голодуєш через своє
Богом прокляте ремесло
але іноді принаймні можеш
зазирнути
в щілинку.

молодий чи старий, поганий чи добрий,
я не думаю, що хтось іще помирає так тяжко
і так повільно як той хто
пише.

ось оригінал. це з “віршів останньої ночі на Землі” (1992), улюблене моє у старого Бука

even when starving
the rejection slips hardly ever bothered me:
I only believed that the editors were
truly stupid
and I just went on and wrote more and
more.
I even considered rejects as
action; the worst was the empty
mailbox.

if I had a weakness or a dream
that I only wanted to see one of these
editors
who rejected me,
to see his or her face, the way they
dressed, the way they walked across a
room, the sound of their voice, the look
in their eye …
just one look at one of
them

you see, when all you look at is
a piece of printed paper
telling you that you
aren’t very good,
then there is a tendency
to think that the editors
are more god-like than
they are.

hell is a closed door
when you’re starving for your god-
damned art
but sometimes you feel at least like having a
peek through the
keyhole.

young or old, good or bad,
I don’t think anything dies as slow and
as hard as a
writer.

Consummation Of Grief by Charles Bukowski

не дуже веселе. Мігренька десь ходила наозирці за мнов. А тоді ще хлопці мої критикували, переписували і знизували плечима
наразі
непогано наче

вища точка печалі

я чую гори
авжеж
вони регочуть і відлуння стікає
уздовж їхніх синіх схилів

а внизу у воді
плач риб
і вся річка
це їхні сльози

прислухаюся до води
надираючись
коли всі вже сплять
і печаль розпливається
величезною плямою

цокає у годиннику
стає ручкою від шухляди
жмутком паперу на підлозі
ріжком для взуття
квітанцією із пральні
цигарковим димом
дереться на мур
дикими лозами

та зрештою
коли розібратись
трохи любові
як і трохи життя
це таке

бо лишається головне
очікування на мурі
якраз для мене

я народжений
скидати троянди на шлях
коли ним понесуть мерця

cb
consummation of grief

I even hear the mountains
the way they laugh
up and down their blue sides
and down in the water
the fish cry
and all the water
is their tears.
I listen to the water
on nights I drink away
and the sadness becomes so great
I hear it in my clock
it becomes knobs upon my dresser
it becomes paper on the floor
it becomes a shoehorn
a laundry ticket
it becomes
cigarette smoke
climbing a chapel of dark vines…

it matters little

very little love is not so bad
or very little life

what counts
is waiting on walls
I was born for this

I was born to hustle roses down the avenues of the dead

Хенку, з днем народження, старий!

Послухай-но, Хенку,
тобі було п’ятдесят,
коли ти почав писати
про прості і звичні речі,
про ніжну й вразливу душу
під драними лахами
поціновувача пляшок
і піхов.

А ми дивилися Barfly
кожен в своїм екрані,
і я написала в аську:
друже,
ти міг би зіграти Бука,
коли був би трохи старший.
І я могла би зіграти,
коли б не була ким є.

І ми говорили, Хенку:
We Be of One Blood, Thou And I
(хоча це не ти,
а Кіплінг).
Whatever.
Це був зависокий штиль,
ти нагинав його лайкою,
і fuck був
у тебе,
як музика.

“Я — Миколка-молодець,
розійдуся — всім триндець,
кльово вийде у Миколки
пхнуть цюцюрку в вушко голки”.

Коли ти почав писати,
тобі було п’ятдесят.
А я собі думала, Хенку:
як добре,
що маю в запасі
аж рік.

Happy Birthday, Buk!

Ось те, про що думала:

Коли Вагнерові виповнилося

шістдесят,

з цієї нагоди було влаштовано

пишну вечірку,

де між іншим звучали

кілька

його композицій.

Коли музика вщухла,

він запитав:

 – Хто написав це?

–  Ви.

– Що ж, – відказав він, –

я завжди підозрював:

і у смерті є деякі

переваги.

Буковскі: Happy Birthday, Hank!

Нині день народження Чарльза Буковскі. Письменника, що перевернув мої уявлення. Ніколи не забуду тієї п’ятниці, коли Павлушка кинув мені в пошту першу збірочку його оповідань, і не було роботи, як навмисне, і весь світ чекав, доки я ковтала це жадібно і безперервно,
а малий нетерпляче тупцяв на порозі:
– ну що? ну як?
я ж лиш відмахувалася:
– шуруй звідси! не заважай!
А Бук тим часом розповідав мені: не пізно починати писати навіть тоді, коли вже пізно. І можна писати про речі, які не є трендом. Творити Літературу зі свого життя. Кроїти роман з оповідань і оповідання з віршів. Повторюватися, варіюючи. І треба працювати, працювати і працювати – за будь-яких умов і навіть за відсутності умов взагалі.

– Ти не розумієш. Я буду знаменитою. Я маю більший потенціал, аніж ти!
– Потенціал, – відповів я, – нічого не вартий. Треба працювати.

Bukowski, Charles: air and light and time and space

Це одне з найважливіших у Буковскі. Колись трапило на очі оповіданнячком російською. Мені здалося: спеціально для мене.
Нині знайшлося в архіві, нагадавши про себе. Випадково. Чи невипадково.

унизу оригінал. це з останньої його збірки The Last Night of the
Earth Poems (1992), старий Бук тямив у цьому.

повітря і світло і час і простір
– Знаєш, я теж мала сім’ю, роботу, ну, як воно зазвичай буває,
Але нині
Я спродала хату
Знайшла це місце, велику студію
Бачив би ти ці простір та світло.
І вперше в житті я матиму місце і час
Творити.

– Ні, baby, якщо вже творити,
То вилізши з вугільної шахти
Після 16-годинного дня роботи
Чи
В маленькій кімнатці з трьома дітьми, маючи лише
Welfare
Творити, коли шматки мозку й тіла розлітаються
Навсібіч
Творити сліпою
Скаліченою
Чокнутою
Творити, коли кішка
Видряпується тобі на спину
А в місті бомбардування
Потоп, землетрус і пожежа.

Baby, повітря і світло і час і простір
Зовсім тут ні до чого
Вони можуть хіба що
Доточити життя, щоб якось виправдати
Його
Сенс.

you know, I’ve either had a family, a job, something
has always been in the
way
but now
I’ve sold my house, I’ve found this
place, a large studio, you should see the space and
the light.
for the first time in my life I’m going to have a place and the time to
create.

No, baby, if you’re going to create
you’re going to create whether you work
16 hours a day in a coal mine
or
you’re going to create in a small room with 3 children
while you’re on
welfare,
you’re going to create with part of your mind and your
body blown
away,
you’re going to create blind
crippled
demented,
you’re going to create with a cat crawling up your
back while
the whole city trembles in earthquake, bombardment,
flood and fire.

baby, air and light and time and space
have nothing to do with it
and don’t create anything
except maybe a longer life to find
new excuses
for.

Червоне авто: Bukowski

і ось друге до вчорашнього. мені баглося створити максимум драйву. і це ніяк не вдавалося, поки я не згадала про скачки. про те, скільки годин свого життя Бук провисів на іподромі.
і я схотіла зробити максимально так: про залізних коней, хай би як банально це виглядало. прошу.
А ще Тарасик, Тарасик зі своїм Mitsubishi й акулячою манерою іздити, уууууууух…

Я намагаюсь уникати швидкісних змагань на трасі, та найсмішніше
те,
що всі штрафи за перевищення я отримую, коли тихенько їду
сам
собі.

коли я ганяюсь із кимось, перелітаючи зі смуги на смугу
трохи не на ста милях,
поліції ніколи немає
поблизу.

коли ж мене зупиняють за перевищення, то завжди за напівсонний рух
зі швидкістю сімдесят
миль на годину.

я отримав три такі безглузді штрафи за три тижні, отже
заліг на дно на якийся час — фактично на два роки, але сьогодні
сталося.
це був чувак на яскраво-червоній машині,
хтозна якої моделі
і я без поняття, як воно все почалось, та утім, здається,
я сам почав:

я йшов крайньою лівою на звичайних сімдесяти
коли засік яскраво-червоний спалах у дзеркалі заднього виду і
коли він гойднувся, аби обійти мене праворуч,
він ішов 75
і мав час, аби обігнати
і вклинитися знов на крайній переді мною
та щось примусило мене газонути й підрізати його
враз
заблокувавши його позаду бабусі з наклейкою “Спаси Господи”
на бампері.
виглядало на те, що злість його не мала меж
бо далі він сів мені на хвоста,
так тісно, що його вітрове скло і мої задні фари
злилися в одне.

це розлютило мене без міри, я був заблокований
зеленим фольксвагеном перед собою
та я рвонув, обійшовши VW,
і проскочив.
червоний оскаженів, забачив вільну смугу,
ревнув, обійшов мене
і помчав.

після цього лиш я і червоний
погнали на фініш.

він збільшував відстань, але потім я наздоганяв його
шаленим слаломом зі смуги на
смугу.

під час цих перегонів я забув, куди їхав,
і він, я певен,
теж.

дивлячись на нього, я мусив оцінити його водійські скіли:
шанси його були дещо більші
натомість я мав дещо кращу машину
а отже
ми були квити.

тоді
зненацька
ми лишилися самі: чортова прогалина в потоці машин
відкрила нам дорогу
і ми реально відірвалися
вдвох.

він був ще трохи попереду, але моє авто поволі доганяло; я
підкочувався до нього,
і ось порівнявся із ним і не міг утриматися, аби не
зазирнути.

це був молодий японець, 18 чи 19 років,
і я дивився на нього
й реготавсь.

я бачив, як він розглядає мене.
він бачив сімдесятирічного сиваня
з обличчям, ніби у
Франкенштейна.

хлопець зняв ногу з педалі газу
й відпав.

я відпустив його.

увімкнув собі
fm.

я зробив 18 зайвих миль, але це не мало значення.

був чудовий сонячний день.

ось оригінал про всяк випадок. писано за рік до смерті. а скільки життя! це і є, власне, повнота життя, думаю. цироз печінки, рак шкіри, шо там іще?.. згадую чомусь старого Фета з його занудним умоглядним римуванням… Великий Бук!

Bukowski, Charles:bright red car [from The Last Night of the Earth Poems (1992),
Black Sparrow Press]
1 I try to avoid speed duels on the freeway but the most curious
thing
2 is
3 that all my speeding tickets are when I am quietly driving along on

4 my
5 own.

6 when I am in a high speed duel, darting in and out of lanes
7 at near 100 m.p.h.
8 the police are never
9 about.

10 when I get tagged for speeding it is for cruising along,
11 day-dreaming, at a mere 70
12 m.p.h.

13 I received 3 such nonsensical tickets in 3 weeks so
14 I laid low for some time—2 years, in fact, but today
15 out there
16 there was a fellow in a bright red car, I have no idea what
17 model or kind
18 and I have no idea of how it all started but I believe that
19 I started it:
20 I was in the fast lane going about 70
21 and I caught the flash of bright red in my rear view and
22 as he swung out to pass me on the right
23 he was doing 75
24 and there was time for him to pass
25 then cut into the fast lane ahead of me
26 but something made me hit the throttle and cut him
27 off
28 locking him in behind an old lady with a CHRIST
29 SAVES bumper sticker.
30 this seemed to piss him no end
31 and next I knew he had swung over on my bumper,
32 so close that his windshield and my taillights
33 seemed one.

34 this pissed me no end and I was being blocked by a
35 green Volks directly ahead
36 but I cut right through an opening and shot
37 ahead.
38 bright red went wild, spotted the far lane open,
39 roared over and gunned it
40 along.

41 after that, it was just me and bright red
42 jockeying for spots.

43 he would garner a lead, then with a crazy gamble
44 of lane change I would regain the
45 lead.

46 during this duel my destination was forgotten and I’m
47 sure his was
48 too.

49 watching him, I couldn’t help but admire his driving
50 skill; he took a few more chances than I
51 but I had a little bit the better machine
52 so it
53 just about evened out.

54 then
55 suddenly
56 we were alone: a freak break in the traffic
57 had set us free together
58 and we really opened
59 up.

60 he had a short lead but my machine slowly gained; I
61 inched up near him,
62 then I was at his side and I couldn’t help but
63 look over.

64 he was a young Japanese-American, maybe 18, 19
65 and I looked at him and
66 laughed.

67 I saw him check me out.
68 he saw a 70 year old white man
69 with a face like
70 Frankenstein.

71 the young man took his foot off the throttle and
72 dropped back.

73 I let him go.

74 I turned the radio
75 on.

76 I was 18 miles past my destination but it
77 didn’t matter.

78 it was a beautiful sunny day.