До сумного дня

Мама привезла старе фото.

Мій прадід Микола Григорович Кривенко дивиться просто на мене. У своїй улюбленій позі – переплівши на коліні пальці, нога на нозі. Фото домашнє. Микола Григорович спокійний, може трохи втомлений, у домашній сорочці, ззаду бильце ліжка, постіль…

а на звороті таке:

Через це й пишу. Наскільки мені відомо, прадід, працівник відділу постачання руднику ім. Карла Лібкнехта м. Кривого Рогу, батько чотирьох дітей, у віці сорока дев’яти років був розстріляний у Дніпропетровському НКВД яко норвезький та японський шпійон у вересні 1938 року. Мабуть, фото з особової справи чи з якогось архіву, де стільки було оцих “расстр”, шо секретутчина рука, бач, замахалася надписувати уточнюючи дати, не скорочуючи і не пропускаючи літер.

Чомусь оце расстр вкурвлює мене найбільше. Banality of Evil у чистому вигляді. Завше безвинні “простиє люді” “а ми нічево нє зналі”, “а шо ж тєпєрь будєт”. Спостерігаю, як у рускам “Открытом списке” дедалі голосніше чути розмови про палачів, які, мовляв, потім самі стали жертвами. От їх вважати за жертв терору? Га?

Сучасний світ дає нам можливість парадоксально існувати у площинах, що не перетинаються. Гадаю, багато хто так вміє чи вчиться вже і скоро навчиться. Миколо Григоровичу, старший Кривенко нашого роду! Я ще складу пазл Вашого життя і нашої сімейної біди. А Вам не дай Боже в жодному дискурсі перетнутися з тими, хто нашкрябав був “расстр”, хоч найімовірніше вони вже на тім самім боці, що й Ви. Кожному своя пам’ять і своя данина. І тим кого розстрілювали, і тим хто розстрілював, і тим “простим людям”, хто писав “расстр”.

 

Ліда Мусіївна

Відволікаюсь від некопенгагенських постів. Сьогодні день народження моєї першої вчительки. Більше того – ризикну думати, що сьогодні їй 100 років. Або 101 чи 102, це вже не суть. Вона казала – у Леніна двацять второго, а в мене двацять третього, як будете споминать Леніна, тоді згадаєте й класного керівника свого.

за леніна забулися, за Ліду Мусіївну (у  російській школі вона була Лидья Моисеевна) помним. Вона довго жила, няньчила онуків,тоді правнуків і завжди питала у мами, як там Лєночка.

Не сказати, щоб вона була дуже добра. Могла й за чуба хапанути. Але чомусь, проходячи повз її будинок, можна було запростяка сказати “аля до Ліди” – постукати у двері №8 і за півхвилини вже пити чай у дуже скромній (Ліда жила сама з чотирма дітьми) квартирці з панцирним ліжком у вітальні, плюшевим килимком з ведмедями чи лебедями не пам’ятаю на стіні і плюшевою ж скатертиною з помпончиками на столі.

Не сказати, щоб була й інтелектуалкою, як, приміром, “русічка”, бо виводила мені внизу щоденника за тиждень чи й за чверть “Поведінка ВДОВЛИТВОР” – вдовлитворительна тобто, і моя бабуся зверху на її розмашисті червоні літери виправляла помилки синім олівцем.

Але.

Голод був. Одні люди худли аж світилися, а другі навпаки, пухли. Я теж у мами була така. Пухла. І от ми бігаєм, а їсти так хочеться, питаєм у мамки коли обідати.

А тут ішов по вулиці дєдушка. І тоже такий пухлий. Став коло нашого двора і просе – дайте шось покушать. Я побігла до мами, вона дала чашку молока. Він випив

а тоді сів під нашим забором і вмер.

Я скажу вам, що з мого дитинства це найправдивіша оповідь про голод 33 року. Решта у Кривому Розі чи мовчали перелякано чи не бачили смаленого вовка: погане харчування у навчальних закладах промислових міст – нє, то був далеко не голод.

Ліда на розправу скора була: тільки хто запізнювався, кричала: ви де були?? у столовій?? дивлюся, шо аж попухли з голоду!! Або на уроці хто жує – ага, гляди шоб не похудав! Недопите після першого уроку молоко доводило її до сказу, і колись вона спересердя позливала залишки в одну склянку і намагалася напоїти найвреднішу вредительку, шоправда та тримала повен рот, аж поки Ліда відвернулася, а тоді виплюнула, я й досі це бачу і не переварюю кип’яченого молока.

Тепер тільки розумію, наскільки моє покоління, у більшості “з переляку” перекормлені діти, яким медсестри у дитсадках запихали порції трохи не силою, які обов’язковими шкільними пиріжками “до молока” годували вуличних собак і яким у піонертаборах видавали подарунки за набрану вагу, – наскільки ми мусили бісити їх. Пухлих.

 

 

мені вісім років і я улюблениця. бачите де сиджу?

 

Не Копенгаген-5. Тиша

Тиша так тиша.

 

Порівняно з галасливим Неаполем а-ля “Рокко та його брати”, чи з суботнім мурашником стамбульської Істікляль, у столиці Данії простір, прозорість, спокій і тиша. О сьомій ранку в суботу сон широких вулиць порушують бігуни, власники собачок – і неголосна музика з велосипедів, яких тут повно у будь-яку пору, але саме вранці з них долинають (не у навушниках, а саме з динаміків) “Казки Віденського лісу” і грігівській “Ранок”.

Взагалі – вуха відпочивають. Краса й насолода. Причиною цьому є, очевидно, велика кількість води і взагалі вільного простору між будинками. А крім цього – ширина тротуарів, повна відсутність пробок і таксі, невелика кількість міського транспорту на центральних магістралях, м’яке підкочування вагонів і безшумність ліфтів підземки. Ну й само собою, приголомшлива кількість старих дбайливо збережених будівель, плеканість парків примушують поштиво замовкати або мовчки насолоджуватись цвіріньканням перших пташок. Зрештою – майже повна відсутність на жіночому взутті високих підборів, що так дзвінко цокали б деінде. Все це складові розміреної, виваженої, статечної і якоїсь дуже людяної тиші.

Біля причалу Нюхавн стоїть невелика яхта під синьо-жовтим шведським прапором. Очевидно, сусіди вирішили таким чином провести черговий вікенд. Мені видно, як у заскленій рубці круг столу сидять четверо вікінгів, а за пригощання правлять кілька банок пива, бутерброди і ланчбокси, швидше за все принесені з дому. Видно розчервонілі веселі обличчя, але не чуть нічого – вікна щільно причинені.

 

І ще. Бібікання авт не чуть. Що там говорити – гудків пароплавних не чула жодного, хоч річкові автобуси, екскурсійні човни, моторки й каяки справно курсують туди-сюди.

очевидно, усім вистачає місця під сонцем. Ласкаво просимо в скандинавські стандарти, жартує Гоша.

 

суботній ранок

 

Розенборг, королівський парк

автомагістраль))

 

 

наш номер у готелі. друга спальня в об’єктив не поміщається.

 

Не Копенгаген. Частина 2. Дрібнички.

Почну знову з Андерсена.

Щастя у трісочці

Кожному, хто живе на землі, посміхається щастя, бодай один раз за життя. Воно може ховатися в яблучку — як-от щастя Ньютона. Бемсь по маківці — диви, і щастя знайшлося.
Я ж розповім вам про щастя у груші. Жив один бідний чоловік, на бідній оженився ж. А був він токар, і робив начиння для парасольок — ручки та колечки. Але хіба це заробіток? Так — на хліб і воду.
Де це було, в якій країні, спитаєте ви? Можна, звісно, сказати, але навіщо? Важливо, що у саду у цього чоловіка росла грушка. Але вона не родила.
От одного разу вночі здійнявся вітер і зчинив такий рейвах, що від грушки відчахнулася велика гілка. Нічого робити, чоловік наш узяв деревину і на своєму верстаті виточив кілька грушок — мовляв, немає справжніх, най будуть хоч дерев’яні.
А тут дощ пішов. Майстер дістав свою парасолю і помітив, що на ній зламався гудзик. Що поробиш — довелося взяти одну з дерев’яних грушок, просвердлити в ній дірочку і протягнути крізь неї поворозочку, якою защібалася парасолька. Та й ловко ж трималася оця застібка!
Минув деякий час, майстер надіслав у столицю свій крам і серед усього іншого — застібки у формі грушок. Тут і з’ясувалося, що такі застібки — найзручніші; парасолі з грушками потрапили аж до Америки, і звідти надійшов лист: усі наступні парасолі робити саме з такими застібками.
Оце так-так! Тепер у майстра робота кипіла з ранку до ночі. Незабаром у чоловіка була вже власна майстерня, підмайстри й учні. І сам він був тепер завжди веселий і при нагоді завжди повторював:
– І в грушевій трісочці, бач, ховається щастя!

щастя бути в Копенгагені складається з маленьких трісочок, бач у деталях не тільки диявол ховається. тільки манюнькі, про більші більше й розповім.

отже, бувши тут бодай кілька днів

гуляймо

плигаймо

читаймо

 

засмагаймо

лягаймо

милуймось

 

дивуймось

підіймаймось

 

кохаймось

 

з усього виходить якась користь для людей. як із дерев’яних грушок.

Не Копенгаген. Частина 1.

Андерсен казав не всю правду. Скандинавія уявлялася мені засніженою, заметеною, з хуртовинами й кучугурами, з санями й лижами. Ну, можливо, десь на північнім краю так воно і є, і палац Снігової Королеви там само, і нетанучі крижини, і рогаті олені…

…насправді ж сніг цієї зими падав лічені рази. І лебеді наприкінці березня вже плавають каналами, і гуси низько летять, витягнувши шиї, і магнолії на копенгагенських вулицях от-от вибухнуть рожево й біло. І вікна у тутешніх будинках великі, засклені двері ведуть на тераси, а приміщення гріється в основному теплою підлогою і віконною термоплівкою, ще раз підтверджуючи вже й нам зрозуміле “тепло не там, де опалюють, а там, де не гріють небо й траву на газонах”.

Люди, ми відстали не на скількись. Ми відстали назавжди. Від привітних струнких данців, що без винятку знають говорити англійською. Від їхніх йогуртів, еко-бананів і листків салату, які так і продаються – з ранішньою росою. Від їхніх тематичних дитячих майданчиків – піратських, будівничих, космічних. Від їхнього веганського морозива. Від їхньої манери займати всі лавочки, підставляючи обличчя сонечку, і від незліченних столиків між будинками й уздовж набережної, де будь-яка компанія може принести бутерброди з пивом чи без і сісти гуляти, і добре гуляти, бо п’яних все одно не буває. Від їхнього “вільного міста Христіанії”, від якої півстоліття вже за сто метрів пахне ганджубасом, але толерантні данці якось примудрилися зробити з того зовсім не резервацію – а територію свободи, арт-простір і музей в одній капсулі, і ніхто нікому не заважає.

А ще від їхніх велосипедних доріжок і найбільшої й найдорожчої в Європі Опери, біля якої, однак, не видно стоянки для авт, а тільки тисячі велосипедів і причал для міського водного автобуса. Від їхньої королеви, яку охороняє аж чотири олов’яні солдатики у ведмежих кучмах, і від королівських парків, в які сім’ями ходять пікнікувати просто на бездоганних газонах під ідеально сформованими деревними кронами…

… коли ми підлітками в чомусь не тямили, то казали: “я в цьому не копенгаген”. Еге ж. Не Копенгаген. Малий Гоша пожартував: Лєна, Андерзон, він узагалі в Одесі народився, і тому всьо то видумав.
Зараз трошки фото побачимо, а потім я далі розповідатиму.

Майданчик піратський

 

мотузяний для лазіння

будівельний майданчик

фрагмент готельного номера

 

за парканом – вільне місто Христіанія

вхід за секунду до того, як мені крикнули NO FOTO!

 

лебідь. просто лебідь.

просто одна з гаваней

просто одна з вулиць

просто вечір

Не Копенгаген. Частина 0.

У бабусиній літній кухні знайшлася була потріпана книжка без обкладинки. Казки Андерсена українською мовою. Побачивши, що я читаю, бабуся взяла голку-циганку, стулила аркушики докупи і прошила разом із білою клейончастою обкладинкою від загального зошиту. Це був мій перший Ганс Кристіан Андерсен із милими серцю казками, які великою мірою зробили моє життя.
І ось я потрапила в Копенгаген. У казку – вона вже наяву, але все одно казка. З казки і почну, тим паче що лоукост зі столиці Королівства Данія сів у Жулянах о першій ночі сьогодні. Саме в день народження Андерсена.

Переклади мої, досить давні, і не з данської, з її Æ та Ø, а з російської та англійського підрядника.

 

КРАПЛЯ ВОДИ, АБО КОПЕНГАГЕН

Крізь лупу всі речі здаються у сто разів більшими – це ви знаєте. Якщо ж крізь збільшувальне скло поглянути на краплинку води з якого-небудь ставка, то напевне можна побачити силу-силенну усяких створінь, яких простим оком не видно, але вони точно там є. Ну і от: дивишся на краплинку такої води, а перед тобою ніби повний полумисок живих креветок. Людоньки! – усі вони метушаться, сновигають, возюкаються, відкусюють одне одному то передню ніжку, то задню, підгризають то куточок, то кінчик – і так уже ж із цього радіють та веселяться!
Коротше, був собі старигань на ім’я Нишпорка – таке було його ймення, що поробиш. От він собі вовтузився і колупався днями в якихось речах, нібито для того, щоб витягти з них усе можливе – просто так чи й за допомогою чар. І от сидить собі цей Нишпорка-чарівник та й дивиться крізь лупу на краплю води з калюжі. Матінко моя, як ці створіннячка скублися і чубилися, як їх було багато – і всі плигали, зводилися, кусалися, щипалися і жерли одне одного
— Тьху, гидота! — вигукнув старий Нишпорка. — Як би так їх замирити, навести лад, такий, щоб кожному – своє місце і своє право?
Нічого не придумав старий. Довелося почаклувати трохи. Вирішив він цих почварок підфарбувати. Крап! – і пролилася на них якась рідина, схожа на червоне вино. Тільки зовсім не вино це було – а добірна відьмацька кров!..
Крап іще раз! – і всі ці повзики і шкраблики стали червонястими. Тепер крапля води була схожа – на що ж вона була схожа? Та ж на величезне місто, повне голих і хижих дикунів!
— Шо воно в тебе за чудасія? — запитав старого інший чаклун, якого звали Ніяк, тобто ніяк не звали.
— Вгадай-бо — відказав Нишпорка. — Втямиш, у чому тут справа, – подарую тобі цю штуку.
Ніяк глипнув у лупу. Що вам сказати, перед ним ціле місто кишма кишіло людом, усі голі-голісінькі! Хтозна й шо! А найстрашніше, що вони немилосердно штурхалися, цапалися, гризлися й роздирали одне одного на шматки! Той, хто досі був унизу, — видряпувався нагору, хто був зверху – падав долі.
— Диви, диви! У того хлопа ноги довші за мої! Кусь їх! А у цього манюпусінька гулька за вухом, і вона йому болить – най болить іще дужче!
І вони хапали бідолаху, роздирали на клоччя й жерли лиш за оту манюньку гульку. А хто це в нас сидить собі в куточку і ні пари з вуст, аби тільки його не чіпали? Ні-і-і, шановний, не вийде – і ну його термосити, шарпати, скубти, куйовдити, доки й спомину не залишиться!
— Оце так кумедь! — вишкірився Ніяк.
— Кумедь, кумедь… І що це, по-твоєму? Дотумкав? — спитав Нишпорка
— Теж мені дивовижа! Хіба не ясно? – відповів той. — Та це ж Копенгаген чи будь-яке інше велике місто, приміром Київ. Вони ж усі схожі як близнята!
— Та це ж крапля води з калюжі! — промовив Нишпорка.

 

Сама Музика

 

“Таня Тер-Ованесова талантлива чрезвычайно”.  Приблизно так (цитую по пам’яті) написав колись її наставник з композиції Борис Миколайович Лятошинський. Коли я надибала в мемуаристиці ці слова, мимоволі всміхнулася – такою ніжністю, повагою та доброзичливістю, такою пошаною до непересічного таланту вони відлунювали.

Так було тоді. Так є завжди, бо Тетяну Олександрівну я знаю, страшно вимовити, вже років сорок. Навіть давніше, ніж коли на першому курсі консерваторії дізналася, що по сольфіку й гармонії потрапила – о щастя! – саме до неї, адже у Криворізькому училищі магія прізвища “Бондаренко” була незаперечною, нас вчили (і не без успіху) за її методикою.

Минуло багато років. І от уже я сама вчу студентів за принципами стильового сольфеджіо. Музикування, і насамперед спів не абстрактних нот, а конкретної музики певної історичної доби, певного стилю – це було так цікаво і так надихало… і нехай не стало, як у самої Тетяни Олександрівни, справою життя, все ж подарувало кілька незабутніх років у Музиці.

Нині ж я просто сказала їй у телефон: люблю. Це чиста правда. Неймовірно ціную її хороше відношення – аж із того часу, коли на другому курсі за п`ять днів до народження Ганнусі з усієї сили намагалася “закрити сесію”, і думаючи вже тільки про свій величезний живіт, усе ж белькотіла щось малозрозуміле про мажоро-мінорні ладові структури…

Кафедра довго радилася, нарешті змилувалася й поставила мені четвірку. Тетяна Олександрівна випурхнула щаслива, ніби оцінку подарували їй. І сміючись, ласкаво погладила мене по голові: “Леночка…”

Я б їв кулешу

По кількох уривках спогадів, дитячих і дорослих. Мій прапрадід Григорій Кривенко – по батькові загубилося, натомість лишилося, що був він такого зросту, що аж одвірок зачіпав головою. А прапрабабцю звати було Олімпіадою, і вираз “сраним наверх” у нашій сім’ї – від неї. Моя бабуся казала на нього “дід Кривенко”. А ще “той Кривенко” і “аж той Кривенко”.

Аж той Кривенко сидить за столом. Бабця Олімпіада ставить перед ним тарілку борщу. Дід капризує:

– Я б їв суп…

На другий день те саме. Бабця подає суп:

– Я б їв кулешу…

На третій на столі парує кулеша.

– умм… я б їв борщ…

І так без кінця. Перебирав, бач. Моя бабуся щоразу розповідала нам про “аж того Кривенка”, коли ми не хотіли того, що в тарілці. Ми з нею були великі фантазерки, тому кінець кожна придумувала свій.

– І от одного разу він приходить а вона борщ ставить. А він тільки заїкнувся, а вона суп ставить. А він знову недовольний – а вона борщ ставить…

– І шо?

– Шо-шо… засміявся і начав їсти.

– Шо їсти?

– Лєнка! Їж не балтай!

Так, мене найбільш цікавило питання, що саме вибрав дід Кривенко з такого розлогого меню. Бабусю ж тішило те, що баба Ліпа знайшла дотепний вихід. Який саме – було вже не важно.

***

Малий Маркушка замовляє на сніданок касю. Він любить гречку, я розпарюю йому з маслом заздалегідь, насипаю на тарілку і підношу.

І в цей самий момент він видихає:

– Пасьту!

І лукаво дивиться на мене. Такий-о привіт через сім поколінь.

 

Hallelujah

Важкий був рік. Мама каже: всі свої на місці, і слава Богові. Воно-то так, а все ж багато втрат.

Напередодні Нового Року вклалося, нарешті, Hallelujah Леонарда Коена. Вільно викладений 50 псалом Давидів, так само довільно потрактоване Miserere всіх часів. А отже, дозволене вільне перекладення цього шедевру українською.

Давидові псалми – найбільш людяна книга з-поміж Божих. Цар Давид побачив у місячнім світлі Вірсавію – і закохався, і так міцно, що через нездоланну жагу знищив суперника. Потім гірко каявся. Все життя. А між тим, Вірсавія народила Давидові сина, а світові – мудрого царя Соломона.

Покойся з миром, Коене,  хотілося б написати. Але не тільки це. Тут довгочасні мої роздуми про те, що біди і нещастя, втрати і просто неприємності врешті-решт ідуть на благо життю. Тобто вони і є саме життя.

Таке.

Я чув таємний той мотив,

Зіграв Давид як Бог велів,

Хіба так дуже музика хвилює?..

Легенько так: то Ре, то Мі,

Мінор-мажор, угору-вниз,

І склалося із цього: алилуя.

Ти міцно віриш? – доведи,

 Жди від Вірсавії біди,

Її краса засяє і зчарує.

Потрощить трон – подасть стілець,

Зітне волосся – і кінець,

Вустами ворухнеш лиш: алилуя.
Мені здається: я тут жив

На самоті, бо не любив,

Тепер твою фортецю я штурмую.

Напнутий вітром прапор наш…

Хіба любов – бравурний марш?

Це холод і руїна, алилуя.
А все ж настав жаданий час

І темрява укрила нас,

Імення Бога ми згадали всує.

Була любов – хіба не так?

Ми з нею рухалися в такт,

І все кругом співало: алилуя.
Скарало небо нас обох.

Ридав Давид і слухав Бог

Про пристрасть, що кромсає і шматує.

Любов – не крик, нараз почутий,

Не світло, в темряві здобуте.

Це холод і руїна, алилуя.

Hallelujah, Hallelujah,
Hallelujah, Hallelujah…

Бичечки

Мова піде про Константинопіль. Тільки не той, що ви подумали. Про Константинопіль, загублений у донецьких степах.

отут-о

Синка мій Гошечка був у війську під Мар’їнкою Донецької області. За тридцять кілометрів углиб його бригада мала тиловий пункт управління, ТПУ, там техніку ремонтували, боєприпаси набивали, там новоприбулі тусувалися, Гошка теж із тиждень перед бліндажами…

…лєнта за лєнтов, як співається…

Місце дислокації ТПУ якраз і було у Константинополі Великоновосілківського району, де, за статистикою, мешкає трохи не п’ята частина приазовських греків. Взагалі греки в Україні добре почувалися ще за часів Богдана Хмельницького: так було, зокрема, в Ніжині. А в донецькі землі греків було переселено з Криму в короткий період між двома російсько-турецькими війнами.

Переселенням з Криму православних греків при Катерині ІІ з 1774 по 1778 р. командував, крім Потьомкіна й Румянцева, Олександр Васильович Суворов. Указом цариці грекам-переселенцям давалися чималі пільги. Зокрема, на 30 років вони звільнялися від усіх податків і рекрутчини, також грецьким громадам надавалася щорічна грошова допомога. Переселені греки були по більшості вояки добровольчих батальйонів із сім’ями. Заселяли безлюдні степи, водночас утворюючи заслону від турків. Як ставали, разом зі своїми сім’ями, бричками і худобою, так і називали місцину іменем рідного села (Улакли чи там Ласпа). А обширну місцевість, зарослу терном і перерізану річечками, новосели, вподобавши її, так і назвали – Новосілкою…

У Константинополя є навіть герб села, прикрашений орнаментом. Меандровим грецьким орнаментом, ясна річ. Довкола звивин напіввисхлої річки Меандр ми вешталися Іонічною Туреччиною за півроку до цього,  хто ж думав, що незабаром звивини долі приведуть нас до меандру на гербі приазовського села…

…а взагалі не всяке село має герб, мені кілька траплялося, но небагато… Правдами й неправдами певна частина новобранців в тому ТПУ лишалася надовго, робити було явно нічого, крім щось малозрозуміле охороняти, час від часу присилалися посилки з найціннішим – цигарками, ясна річ. Тоді цигарок ставало так багато, що можна було не докурювати й до половини. Одна біда: посилки швидко закінчувалися. І тоді надходив час для бичків. Вони дбайливо збиралися і докурювалися аж-аж-аж. До наступної посилки.

Зібрані бички лагідно називалися “бичечками”. На вояк позирали бичечки з гербового щита. Кинджал промовисто свідчив, що грецькі “бичечки” у свій час теж понюхали пороху.