Сергій Козлов. Іжачкова скрипка (чернігівське)

Їжачок ще бозна-коли збирався навчитися грати на скрипці. «Шо ж воно, – говорив весь час, – пташки співають, бабки дзвенять, а я тілько сичати й можу?”
Узяв він, настругав соснових дощечок, висушив їх і став майструвати скрипку. Вийшла скрипка легесенька, співуча, з веселеньким смичком.
Скінчивши роботу, Їжачок сів на пеньок, притиснув до щічки скрипку і потяг смичка згори донизу. “Пі-і-і…” – писнула скрипка. І Їжачок посміхнувся.
“Пі-пі-пі-пі…” – знов вилетіло з-під смичка. Їжачок став придумувати мелодію. «Треба придумати таку, – думав він, – щоб шуміла сосна, падали шишки і віяв вітер. А потім щоб вітер замовк, а одна шишка все хиталася б довго-довго а тоді, нарешті, впала – геп! І тут нехай уже дзижчать комарі і надходить вечір”.
Він зручніше вмостився на пеньку, міцненько притис до себе скрипку і змахнув смичком.
“Ву-у-у!..” – загула скрипка.
“Нє,- подумав Їжачок,- так бджілка гуде… Та нехай уже. Хай це буде полудень, гудуть бджоли, яскраво світить сонечко і по стежечках снують мурахи».
І посміхаючись, він заграв: “Ву-у-у! Ву-у-у-у!..”
“Получається!” – зрадів Їжачок. І цілий день, аж до вечора, грав «Полудень».
“Ву-у-у! У-у-у!..” – розносилося лісом. Подивитися на Їжачка зібралося тридцятеро мурахів, двойко коників і один комар.
– Ви трошечки фальшивите,- ввічливо втрутився комар,коли Їжачок притомився.- Четверте “у” треба взяти трішечки тонше. Отак-о…
І він писнув: “Пі-і-і!..”
– Ні, – відказав Їжачок, – ви граєте “Вечір”, а у мене
“Полудень”. Хіба не чуть?
Комар зробив крочок назад своєю тоненькою ніжкою, схилив голівку набік і підняв плічка.
– Так-та-ак, – протяг він, прислухаючись. – Полудень! Об сі пори я дуже люблю спать у траві.
– А ми, – сказали два коники, – в полудень працюємо на кузні. Якраз за дві години до нас завітає бабка із проханням викувати нове крильце!..
– А у нас, – сказали мурахи, – саме обід.
Один мурах вийшов наперед і мовив: – Пограйте, будь ласка, ще трішки: я дуже люблю обідати!
Їжачок притис скрипку до себе и потяг смичком.
– Ох і смачно ж! – сказав мурах. – Я щовечора приходитиму слухати ваш “Полудень”.
Впала роса.
Їжачок, як справжнісінький музикант, вклонився з пенька
мурахам, коникам та комареві і поніс срипку в хату, щоб вона не відсиріла бува.
Замість струн на скрипці були натягнуті травинки, і, засинаючи, Їжачок думав, як він завтра натягне свіжі струни і все ж таки доб’ється, щоб скрипка шуміла сосною, віяла вітром і гупала опалими шишками…

Музичні враження тижня. Сергій Козлов. Старовинна французька пісенька

Якшо чесно, не зовсім так. Насправді у “музичні враження” двох останніх тижнів ніяк не оформляться дві великі збірки триб’ютів – “Акваріума” і “Братів Гадюкіних”. Я ще мушу подумати. Поки що я ними вимірюю робочий час, кілометри дороги і тривалість нічних бдінь, бо я погано сплю. А контрапунктом, як і належиться в кінці листопада, осінні казочки.
Сергій Козлов. У перекладі трохи пофантазувала, друзі, пробачте. Зовсім трошки. Дуже вже видимою паралеллю виступила геніально проста п’єска Чайковського, щоб можна було обійти її тут. Чистоти експерименту заради додаю оригінальний текст

СТАРОВИННА ФРАНЦУЗЬКА ПІСЕНЬКА

Лісова галявина ущерть була залита місячним світлом, ніби щойно видоєним молоком. Навколо місяця, чисто тобі гнилички вкруг старого пня, в’юнилися зірочки.
Заєць сидів посеред поляни геть блакитний.
Він грав на сопілочку “Старовинну французьку пісеньку”.
“Лю-лю! Лю-лю! Лю-лююю…” – насвистувала сопілочка. І старий обдертий Пугач посміхався.
Пугачеві було років сто, а мо’ й більше, тепер він згадував різні країни, і йому було приємно.
“Як давно це було, – думав Пугач.- Так само світив місяць, так само сидів посеред галявини Заєць, так само осипалися зірки і звучала сопілка. А далі впав туман. У ньому пропав Заєць, а сопілка знай виводила своєї…”
“Грай, сопілочко, грай! – думав Пугач.- Я залюбки б із’їв твого Зайця, але пір’я мені вже осипалося… Та й те сказати — все одно прийде інший Заєць, сяде отута посередині і заграє на скрипочку”.
Так думав Пугач. Коли він був молодий і жив у Франції, то вбив там півтори тисячі зайців, склавши кращу в світі колекцію заячих сопілок, скрипок і барабанів.
“І чого б ото? – знову подумав Пугач.- Хто тих зайців витяга на відкриті галявини, примушує репетирувати довгими ночами, щоб потім п’ять хвилин пограти посеред нічної тиші?..”
“Ю-ю! Ю-ю! Ю-юююю…” – вела своєї сопілка. А Заєць зовсім уже став блакитним, аж вуха йому запрозоріли. Йому було так добре, що хтів би стати зовсім безтелесим, як місячне сяйво, щоб ніц уже не було видно; щоб лишився самий тільки місяць і далі дмухав би в сопілочку.
“Однак,- думав Пугач, – цього Зайця з’їдять не скоро. Я майже його не бачу. Видно, довгенько він репетирував, коли так вже витончився, що злився з тею сопілкою – і здається, його вуха з неї стирчать. Мабуть…”
І Пугач прикрив очі, а коли відкрив їх за мить, Зайця вже не було.
Натомість тисячі місячних зайчиків стрибали по галявинці, і у кожного в прозорій лапці була сопілочка, скрипочка чи барабанчик з Пугачевої колекції.

“Ф’ю-ф’ю! Ф’ю-ф’ю! Ф’ю-ф’ююю…»
“Та-та! Я-та! Я-тааа…”
“Бамм! Бамм!” – співали сопілочки і скрипочки і вдаряв барабан.
І кожен прозорий Заєць на своєму примарному інструменті грав старому Пугачеві старовинної французької пісеньки.

у виконанні Ігоря Галенкова

Сергій Козлов. Звуки й голоси

Субота, четверта ранку. Якраз час для осінньої казочки.

– Знаєш, Ведмедику, коли задрімаєш, уявиш собі шо хоч. І все воно буде як живе. А тоді…
– Ну!
– Тоді…
– Та кажи вже!
– Тоді… чутно звуки й голоси. Їжачок дивився на Ведмедика великими круглими очима, ніби цієї миті, просто от зараз іздогадався про щось неймовірно важливе.
– І кого ж ти чув? – пошепки запитав Ведмедик.
– Нині?
– Еге.
– Зяблика, – промовив Їжачок.
– А вчора?
– Жабку.
– І шо вона?..
– Вона? Співала… – Їжачок мрійливо заплющився.
– Ти й зараз її чуєш?
– Авжеж, – сказав Їжачок, не відкриваючи очей.
– Ану ж і я спробую. – Ведмедик заплющив очі і присунувся ближче до Їжачка.
– Чуть? – запитав Їжачок.
– Ні, – сказав Ведмедик.
– Спробуй задрімати.
– Це лягти треба, – сказав Ведмедик. І ліг.
– А я отут коло тебе. – Їжачок умостився поруч. – Ти уяви тільки: вона сидить і співає.
– Уявив.
– А тепер… Чуєш? – Їжачок змахнув лапою, як справжній диригент.-
Співа!
– Нє. Не чую, – сказав Ведмедик. – Сидить, бані вилупила — і мовчить.
– Заговори до неї, – сказав Їжачок. – Зацікав.
– Це як?
– Скажи: “Ми з Іжачком з дальнього лісу прийшли на ваш концерт”.
Ведмедик поплямкав.
– Сказав.
– І?
– Мовчок.
– Підожди, – сказав Їжачок. – Сідай ти, а я ляжу. Отак-о, так… о… отак. – І вгніздився поряд із Ведмедиком.
А день розгулявся, і висока струнка осінь хитала соснами й опадала листям.
Ведмедик давно вже глипав на руді дерева, на вітер, що збирав калюжу у зморшки, а Їжачок лежав собі у траві і щось шепотів-бурмотів.
– Їжачку, – покликав Ведмедик. – Чуєш? Здалася тобі та жабка! Пішли грибочків наберемо! Зажаримо! Га? У мене і яблучко для тебе є.
– Ні-і, – не розплющуючи очей, протяг Їжачок. – Вона таки заспіва.
– Мо’ й заспіва. Ну й шо?
– Ет! – відмахнувся Їжачок. – Грибки! Яблучка!.. Знав би ти, як це – звуки й голоси!

ОРИГІНАЛ РОСІЙСЬКОЮ ТУТ

Сергій Козлов. Якщо мене нема

Гарні казочки у Козлова. Не дидактичні зовсім, за що й люблю такі речі.

ЯКЩО МЕНЕ НЕМА

Ось-ось засвітяться зорі, і місяць попливе, погойдуючись, понад тихими осінніми полями. А потім зазирне в ліс, зачепиться за верхівку найвищої ялини — тут його й побачать Іжачок із Ведмедиком.
– Диви, – скаже Їжачок.
– Умгу, – відгукнеться Ведмедик. А місяць підійметься ще вище і заллє холодним тьмяним світлом усе навкруги.
Так було щовечора цієї ясної холодної осені. І щовечора наші друзі збиралися то у Іжачка, то у Ведмедика і про що-небудь говорили.
От і нині Іжачок сказав Ведмедикові:
– Скажи ж добре, що ми є один у одного?
Ведмедик кивнув.
– Нє, ти уяви: мене нема, а тим сам-один сидиш, і поговорити ні з ким.
– А ти де?
– А мене нема.
– Так не бува, – сказав Ведмедик.
– Я теж так думаю, – погодився Іжачок. – Але ж. Мене нема. Ти сам. Що тоді робитимеш?
– Піду до тебе.
– Куди?
– Тю! Додому, куди… Прийду й скажу: “Чом ти не прийшов, Їжачку?” А ти скажеш…
– От дурбецало! Що я скажу, якщо мене нема?
– Ну, коли нема вдома, то ти пішов до мене. Побіжу тоді додому: а-а, он ти де!.. І як почну…
– Що почнеш?
– Сварити!
– За що?
– Як це? За те, що не зробив, як було домовлено.
– А як було домовлено?
– Я там знаю… Але ти мусиш бути чи у мене, чи у себе вдома.
– Але мене нема. Втямив?
– А оце хто сидить переді мнов?
– Це я сиджу, бо я є. А якщо мене нема, то де я є?
– Або в мене, або в себе.
– Це коли я є.
– Ну, – сказав Ведмедик.
– А коли мене нема?
– Тоді ти на річку пішов дивитися на місяць.
– Нема там.
– Тоді ти десь подався й досі не повернувся. Я побіжу, обшукаю кругом ліс і знайду тебе!
– Обшукав, – сказав Їжачок. – Нема.
– Побіжу в сусідній ліс!
– І там нема.
– Та я переверну все догори дригом!..
– Нє. Нема мене. Ніде.
– Тоді… Тоді я вибіжу в поле, – заголосив Ведмедик, – і як гукну: “Ї-і-і-жа-чку-у-у!..”, і ти почуєш і відгукнесь: “Ведме-е-е-ди-кууу…” Отак.
– Нє, – сказав Їжачок. – Мене геть нема. Нітрохи. Січеш?
– Чого ти вчепився? – розсердився Ведмедик. – Якщо тебе нема, то й мене нема. Пойняв?
– Ти — є. А ось мене – нема.
Ведмедик похмуро замовк.
– Ведмедику!..
Ведмедик не відповів. Він дививсь на місяць, що з висоти лив на них із Їжачком своє холодне світло.

Сергій Козлов. Соснова Шишка

Оригінал, нагадую, осьдечки

СОСНОВА ШИШКА

Завечоріло в осінньому лісі. Цокотнула і вмовкла якась птаха.
Заєць вибіг до струмка, сів і став дослухатися, як дзюркоче вода.
– Куди біжиш, водичко? – спитав Заєць.
– З камінця на камінець по камінцях біжу.
“По камінцях… Добре їй! – подумав Зайчик. – Мені б отак-о!”
Припхавсь Мурах.
– Вештаєсся й вештаєсся, – буркнув Заєць. – Ось-ось зима, а ти лісом швендяєш. Чого б ото?
– Треба, – сказав Мурах. Набрав у відерце води й пішов собі.
– Стій! Давай поговоримо, – гукнув Заєць. Мурах зупинився:
– Про що?
– А про що хоч.
– Ніколи мені говорити, – сказав Мурах. – Води тре принести. – І побрів.
– От тобі й маєш! – зітхнув Заєць. – Мурахи по воду ходити почали, поговорити ні з ким. Раніше хоч якийся гриб траплявся, з ним і потеревениш було. А нині й гриби десь поховалися.
– Зі мною поговори, чого, – сказала Соснова Шишка. Вона лежала близенько біля струмка. – Я – стара, багато всякого бачила.
– І шо ж ви такого всякого бачили? – перепитав Заєць.
– Небо, – сказала Шишка.
– Ет! Хто його не бачив, того неба?
– Нє, я там була, високо, – зітхнула Шишка. – Мене Вітер любив.
Прилетить бува: “Здорова, Шишко!” – “Здоровий був, кажу, де пропадав?”
– “А до моря літав, кораблі рухав”. Он як! А ти чого засмутився?
– Та хтозна, – сказав Заєць.
– Ото життя було! Раночком прокинесь – на всьому лісі ще тінь, а у нас уже сонечко! Сонечко пригріє, Вітерець прилетить – весело, гамірно!.. А вночі – зірки. Просто в очі дивляться. Я любила одну. Зелена така, ласкава. Тільки-но визирне, а Вітерець мій уже й тута. “Летімо, каже, до зірки, Шишко!” – “Йой, далеко ж-бо!” – “Та це нам тьху!” Обійме так міцно-міцно – й понесе…
– Хороше як, бабуню, – зітхнув Заєць.
– Жили-бо хороше, Зайчику, шкода говорити. То чого сумний, аж молодий єстесь?
– А де ж він тепера, Вітер?
– Літа. Вітер, він завше молодий. А я, бач, стара. Впала-м. Кому тре?
– Сумно вам, бабуню?
– Нє-є, Зайче. Лежу, на небо сі дивлю, водичку слухаю. Зірочку зелену зобачу — Вітер згадую.

Осіння казочка. Норштейн.

Нині день народження Юрія Норштейна, видатного мультиплікатора. “Норштейн гений, и это не обсуждается”, – так хтось відкоментував статтю про нього на “Часкорі” . Як одрізав, справді. Як на мене, то все “обсуждається”, але навіщо? Дивімося краще “Їжачка”.

І ось вам мій переклад однієї з казочок Сергія Козлова. Того самого, чиї казки про Їжачка, Зайчика і Ведмедика. Я торік перекладала, потім трохи перероблювала.

У РІДНІМ ЛІСІ

От же ж Зайчик! Як вибрався з дому вранці — так і загубився у несходимій красі осіннього лісу.
“Хай би вже і сніг падав, – думав Зайчик. – А ліс досі стоїть теплий і живий”.
Стрілася Зайчикові Лісова Мишка.
– Гуляєш? – сказав Зайчик.
– Дихаю, – сказала Мишка. – Не надихаюся ніяк.
– Може, зима про нас забула? – спитав Зайчик. – До всіх прийшла, а до лісу й не зазирнула.
– Еге ж, – відповіла Мишка і поворушила вусами.
– А я так думаю, – сказав Зайчик. – Коли її досі немає, то мабуть, уже й не прийде.
– Ти шо! – сказала Мишка. – Такого не бува! Не було ше такого, шоб зима осторонь пройшла.
– А як не прийде?
– Шкода говорити, Зайчику! Бігай собі, дихай, стрибай, доки лапи стрибають, і не замислюйся ні про що.
– Я так не вмію, – сказав Зайчик. – Я мушу все знати наперед.
– Багато знатимеш — старим станеш.
– Зайці не бувають старими, – відказав Зайчик. – Зайці помирають молодими.
– Як це?
– Ми біжимо, втямила? А рух — це життя.
– Ги-ги! – сказала Мишка. – Ще й яким стареньким будеш.
Вони разом ішли доріжкою і все милувалися на свій ліс.
Він такий був прозорий, м’який, рідний… І через те, що у ньому було так добре, в душі у Зайчика й Мишки стало геть смутно.
– Ти не сумуй, – сказав Зайчик.
– Я й не сумую.
– Сумуєш, я ж бачу.
– Та ніц я не сумую. Печалюся троха.
– Це минеться, – сказав Зайчик. – Насипле снігу, доведеться плутати сліди. Зранку до ночі бігай і заплутуй.
– Для чого?
– От дурненька. З’їдять-бо.
– А ти бігай навспак, – сказала Мишка. – Оттак! – І побігла спиною наперед, писочком до Зайчика.
– Он як! – верескнув Зайчик. І помчав доганяти.
– Ну от, бачиш? – сказала Мишка. – Тепер не знайдуть. Бо годі й розібратися, хто ти є.
– А я… А я… Хочеш я навчу тебе… навчу тебе кору гризти! Хочеш?
– Я кори не їм, – сказала Мишка.
– Тоді… Тоді… Хоч, я тебе бігати навчу?
– Не хо, – сказала Мишка.
– А чим я тоді тобі віддячу?
– Та не тре, – сказала Лісова Мишка. – Було б непогано, коли б тобі допомогла моя порада.
– Дякую тобі! – зрадів Зайчик. І побіг від Мишки — спиною наперед, хихочучи й поводячи вусами.
“Ох і добре! – думав Зайчик. – Нехай тепера хтось спробує упіймати мене. От тільки добре потренуюся, доки сніг не нападав”.
Він біг спинкою наперед через улюблений свій ліс, збігав у байрачки і підіймався на горбочки. “Виходить!” – торжествував про себе Зайчик і мало не плакав од радості, що от тепер уже зась вам усім упіймати мене в моєму рідному лісі.