Осіння казочка. Норштейн.

15 Sep

Нині день народження Юрія Норштейна, видатного мультиплікатора. “Норштейн гений, и это не обсуждается”, – так хтось відкоментував статтю про нього на “Часкорі” . Як одрізав, справді. Як на мене, то все “обсуждається”, але навіщо? Дивімося краще “Їжачка”.

І ось вам мій переклад однієї з казочок Сергія Козлова. Того самого, чиї казки про Їжачка, Зайчика і Ведмедика. Я торік перекладала, потім трохи перероблювала.

У РІДНІМ ЛІСІ

От же ж Зайчик! Як вибрався з дому вранці — так і загубився у несходимій красі осіннього лісу.
“Хай би вже і сніг падав, – думав Зайчик. – А ліс досі стоїть теплий і живий”.
Стрілася Зайчикові Лісова Мишка.
– Гуляєш? – сказав Зайчик.
– Дихаю, – сказала Мишка. – Не надихаюся ніяк.
– Може, зима про нас забула? – спитав Зайчик. – До всіх прийшла, а до лісу й не зазирнула.
– Еге ж, – відповіла Мишка і поворушила вусами.
– А я так думаю, – сказав Зайчик. – Коли її досі немає, то мабуть, уже й не прийде.
– Ти шо! – сказала Мишка. – Такого не бува! Не було ше такого, шоб зима осторонь пройшла.
– А як не прийде?
– Шкода говорити, Зайчику! Бігай собі, дихай, стрибай, доки лапи стрибають, і не замислюйся ні про що.
– Я так не вмію, – сказав Зайчик. – Я мушу все знати наперед.
– Багато знатимеш — старим станеш.
– Зайці не бувають старими, – відказав Зайчик. – Зайці помирають молодими.
– Як це?
– Ми біжимо, втямила? А рух — це життя.
– Ги-ги! – сказала Мишка. – Ще й яким стареньким будеш.
Вони разом ішли доріжкою і все милувалися на свій ліс.
Він такий був прозорий, м’який, рідний… І через те, що у ньому було так добре, в душі у Зайчика й Мишки стало геть смутно.
– Ти не сумуй, – сказав Зайчик.
– Я й не сумую.
– Сумуєш, я ж бачу.
– Та ніц я не сумую. Печалюся троха.
– Це минеться, – сказав Зайчик. – Насипле снігу, доведеться плутати сліди. Зранку до ночі бігай і заплутуй.
– Для чого?
– От дурненька. З’їдять-бо.
– А ти бігай навспак, – сказала Мишка. – Оттак! – І побігла спиною наперед, писочком до Зайчика.
– Он як! – верескнув Зайчик. І помчав доганяти.
– Ну от, бачиш? – сказала Мишка. – Тепер не знайдуть. Бо годі й розібратися, хто ти є.
– А я… А я… Хочеш я навчу тебе… навчу тебе кору гризти! Хочеш?
– Я кори не їм, – сказала Мишка.
– Тоді… Тоді… Хоч, я тебе бігати навчу?
– Не хо, – сказала Мишка.
– А чим я тоді тобі віддячу?
– Та не тре, – сказала Лісова Мишка. – Було б непогано, коли б тобі допомогла моя порада.
– Дякую тобі! – зрадів Зайчик. І побіг від Мишки — спиною наперед, хихочучи й поводячи вусами.
“Ох і добре! – думав Зайчик. – Нехай тепера хтось спробує упіймати мене. От тільки добре потренуюся, доки сніг не нападав”.
Він біг спинкою наперед через улюблений свій ліс, збігав у байрачки і підіймався на горбочки. “Виходить!” – торжествував про себе Зайчик і мало не плакав од радості, що от тепер уже зась вам усім упіймати мене в моєму рідному лісі.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: