Сказати чесно, я не дуже люблю перформенси, власне, це моє право, але так вийшло, що ми взяли квитки у Молодий театр на “Альберт, або Найвища форма страти” Андруховича.
Я просто у захваті. Багато разів чула, як Юрій Ігорович читає. Сто разів переслуховувала його “Рекреації” й “Московіаду”. У виставі все те перфектне вміння переплелося з фантастичним без перебільшення вокалом Уляни Горбачевської, що вміє і як трембіта на Верховині, і як Анна Івановна у півчій Миколаївського, і як Біллі Голідей на Меріленді, і як двірничка на Сихові. І з грою-читанням-співом-антуражем-шармом контрабасиста Марка Токаря, третього учасника цього дійства.
Давно помічно: що талановитіший твір, то більше валентностей він має, то в більше коло контекстів залучається. В основі фантазія на теми львівських міських легенд, а вони розлогі і глибокі без перебільшення, такі глибокі, як порожнини під Містом. Середньовічні історії про бернардинів і кармеліток, позашлюбних діток інадрізами на спинках – для крилець, улюблені городянами форми страти залежно від пори року, нечистий Вуглик, Личаківський тунель… закута в бетон Полтва… підземні ходи… підземні води… це завжди потаємно і завжди спонукає до легенд і казок, що потім добре надаються до туристичних принад, але це вже таке. Місто з порожнинами під землею – душевнохворе, депресивне, міфотворче, фрустроване, і добре, коли має своїх нараторів, що в змозі то перетравити і перетворити на Поезію.
Андруховичеві, здається, належать слова про нечитаючих 99 відсотків з нації, а “з тих, що читають, 99 відсотків не читають по-українськи, а з тих, що читають по-українськи, 99 відсотків не читають поезії”. То радіймо: у нас така сила-силенна народу, що читачів і сприймачів поезії була повна зала, і слухала затамувавши подих, і овації були як овації, і по спектаклі хлопчина в гардеробній черзі читав уголос зі смартфона: “Контрабас — струнно-смичковий, найнижчий за діапазоном смузичний інструмент. Його чотири струни, на відміну від інших струнно-смичкових інструментів симфонічного оркестру, налаштовуються по чистих квартах: E,A,D,G“, далі чистих кварт хлопець не просунувся, та і Бог з ними, з квартами. З інших спонтанно спливаючих паралелей – Богдан-Ігор Антонич зі своїми законами біосу, мистецтво миттєвих малюнків на піску, візантійські монодії з ісоном, Гьоте з Мефістофелем, Летичів із Кармалюком, Андре Жоліве з Жанною д’Арк, Хотинська фортеця з усіма своїми вежами, тюрмами й озвученими манекенами, Гоголь із Тарасом Бульбою і все таке містично-романтично-істеричне.
Дуже сподобалося. Підіть, вони показують то час від часу третій рік поспіль. На Ютубі є запис однієї з вистав, для загального уявлення підійде. Разом і у вузьке, а значить, рафіновано-обране коло “99 з 99 з 99” потрапите. Оказія така, що не завжди й випаде.
з Інету. одна з попередніх вистав.
не втримаюся розмістити ПІДЗЕМНЕ ЗОО Андруховича. Раджу вчитатися і вслухатись усім, хто родом з великих і маленьких міст, де розлогі підземелля. Останнє. Виявляється, в’єтнамці у своїй Десятилітній війні майже вручну викопали для захисту мирного населення і військових складів цілі підземні міста, а стежка Хо Ші Міна – то та ще стежка…
втім
“Живуть під містом, наче у казках, кити, хі тритони…”
Б.-І. Антонич
Живуть кити під містом. І тритони.
А ще — дельфіни. В сумерку глибин,
в западинах, де чорний місяць тоне,
де вибрано породу з порожнин,
вони живуть — міноги і мурени,
сирени, восьминоги. І смиренне
сліпе суцвіття губок та медуз —
у вирвах шахт, у ямах наших душ.
Живуть під містом леви, жовті й сонні.
Сховала їх розпечена трава.
Летючі зебри, антилопи й коні
цвітуть на дні пасовищ і саван.
Живуть також під містом крокодили.
Заплутані в ліан солодкі жили,
тріпочуть тіні мавп або папуг.
І сотні сотень мух, мурах, ропух.
Живуть під містом зебри і буйтури, —
ревуть їх сурми в ніч, мов мерзла мідь.
Сайгаки й сарни, пасерби натури,
пасуться на межі нічних угідь.
І мамонти, сумирні, мов корови,
і мастодонти. Кам’яні діброви
двигтять від них, тремтять, як тепла твань,
вони сюди втекли від полювань.
Живуть під містом люди. І прочани,
і міщухи. І крила в рукавах.
Розкручується знову копійчане
порочне коло вицвілих розваг, —
усе так само. Пиво ярмаркове,
скрипки весільні, ліхтарі, підкови,
цілунки, плач, кохання і пітьма…
Під містом. Тільки міста вже нема.
Останні коментарі