У осені на дні, на самім дні…

Дорогії друззя,
перепрошую за кількаденну тишу в етері, як елеганцько висловлюється Ігор Шейкін. Хочеться про всяке подумати, і роботи зараз купа незчисленна.

Тому кидаю правильне за настроєм – торішній переклад Ірванця. І рік перегорнувся, як аркуш, і знову дно осені.
Збираюся на Ніжин, а потім на Куликівку. Робитиму сумні знімки, писатиму сумні пости.
…тим більше що я, здається, знайшла “спасенний спосіб” (див. у Ірванця нижче).
згодом розповім.

Олександр Ірванець

На перехресті осені й зими
Навряд чи варто зачинать love story.
Ліси порожні і поля просторі –
Чи ж в просторі не згубимося ми?..
На роздоріжжі осені й зими
Нізащо зарікатися не буду
Я ані від тюрми, ні від суми,
Тим паче від сурми Страшного Суду.
У осені на дні, на самім дні,
В холодні дні, нудні й немилосердні,
Сказати “так” (або сказати “ні”)
Не легко, як, скажімо, десь у серпні.
І в кожнім дні, немов у вигнанні –
Ми, й невтямки нікому з нас, нікому,
Що зовсім не на білому коні,
І навіть не на іншому якому, –
На ВMW, або й на БМП
Зима влетить по вимерзлій шосейці.
(Чуття – холодне, темне і тупе,
Мов скринька замикається на серці.)

Тож чи знайдемо ми спасенний спосіб
В передчутті мелодії сурми
Порятувати цю одквітну осінь
З-під гострих крижаних коліс зими…

***
мій переклад

На перекрестке осени с зимой
Навряд ли стоит зачинать love story.
Леса пусты, и в полевом просторе
Сквозняк потерь между тобой и мной…
В переплетеньи с осенью зимы
Я ни за что не буду зарекаться
От Страшного суда, тюрьмы, сумы…
И Dies irae стоит ли бояться?
У осени есть дно, и не одно.
И холодно, и так глубоководно,
И «да» иль «нет» сказать несложно, но
Сложней, чем в августе, когда душа свободна.
И в каждом дне мы, как в чужой стране,
И невдомек нам: вовсе не на белом,
Иль вороном иль в яблоках коне
по тракту стылому – а нагло, смело,
На ВMW, о нет, на БМП
Зима катит, пути не разбирая.
А в сердце – как в захлопнутом купе:
Темно, и снег меж стеклами не тает.

Найдется ли благословенный способ
Пред тем, как Dies irae грянет хор,
Спасти в цветении последнем осень,
Когда зима влетит во весь опор…

На самісінькім дні року веселого не пишеться: Ірванець

ПРОЩАЛЬНИЙ РОМАНС
А я тебе кидаю
В світі такому холодному.
Всі клятви й обіцянки
Раптом упали в ціні.
І тільки два слова,
Два слова сумління колотимуть:
Пробачиш мені?
Моя мила, пробачиш мені?

Пробач мені, мила,
Яви свою милість, пробач мені.
Звільни мою душу
Від того, що так їй пече.
Тому ми й прощання
Назвали останнім побаченням,
Щоб мати надію –
А раптом побачимось ще.

Але ти мовчиш.
Головою печально похитуєш
І стук твоїх кроків
Відлунює в скроні мої:
“Навіщо ти кидаєш милу,
На-ві-що ти ки-да-єш?
Це ж, може, остання любов,
Тож не кидай її!…”

Останні вагання
Змиває і злизує злива.
Останніх благань
Благенькі блакитні вогні.
А я тебе кидаю,
Я тебе кидаю, мила,
Мов круг рятувальний,
Якого хтось кинув мені.

***
ПРОЩАЛЬНЫЙ РОМАНС
Тебя я бросаю,
А в мире так холодно-холодно,
Забыты признания,
Клятвы упали в цене.
И только одно
Мою душу терзает и колет:
Простишь ли меня ты,
Простишь ли, простишь ли ты мне?

Под милость твою
Я склонюсь, отпусти мою душу,
Оставь ей,
Она и саднит и печет.
Скажи «до свиданья»,
Прощания горечь заглушим,
Пусть тлеет надежда –
вдруг пересечемся еще.

Но ты все молчишь
Головою печально качая
Шагов затихающих звук
отдается в груди:
“Зачем ты бросаешь меня,
Ну за-чем ты бро-са-ешь?
Ведь больше такого не будет,
Постой, погоди!..”

Оставим сомненья.
Следы твои ливень смывает
И тушит ошметки
Голубеньких жалких огней.
…И все же бросаю тебя я,
Тебя я бросаю,
Как будто спасательный круг,
Кем-то брошенный мне.

ані дня без Ірванця

Переночуй мене, вишневий мій саде.
Т. Шаповаленко

Переночуй мене, вишневий саде,
Бо це моя остання в світі ніч.
Бо завтра хрест мені на плечі сяде,
Як символ роздоріж і протиріч.

Переночуй мене, вишневий саде,
Вишневий саде, звешся Гефсимань.
Бо завтра, завтра, хрест на плечі сяде,
Як символ — ще чого? ридань? страждань?

А півня крик розбуджено-співучий
Розноситиме вітер по горбах.
Ось вже цілує мене в губи учень,
І чути присмак вишень на губах…

* * *

Переночуй мене, вишневий мій саде.
Т. Шаповаленко

Переночуй меня, мой сад вишневый,
Ведь эта ночь – последняя моя.
На плечи завтра сядет крест дубовый,
Как перекрестный символ бытия.

Переночуй меня, мой сад вишневый,
Ты Гефсимань, и я к тебе пришел.
На плечи сядет, сядет крест дубовый
Рыданьем? воем? воплем? чем еще?

И распорошит ветер, и раздует
Крик петуха и эхо на холмах.
Уж в губы ученик меня целует,
И слышен привкус вишен на губах…

Ірванця чимало:)

Це ані добре, ні погано.
Це просто сталося – і квит.
Чужа жона, чужа кохана,
Пощо ти увійшла в мій світ?

Печаль то схопить, то відпустить.
Очима глип – в сузір’я Риб.
Ми переходимо цю зустріч,
Як переходжуємо грип.

Печаль ця витисне і вижме,
Лишивши щось на самім дні.
Це все закінчиться за тиждень,
Ну, максимум, за 8 днів.

Розмажем вітер по обличчю
Й цю осінь струсимо з одеж.
Бо я ніколи не покличу.
…Та ти ніколи й не прийдеш.

***

Что это было – я не знаю.
Так нынче обстоят дела.
Чужая жизнь, жена чужая,
Ты для чего в мой мир вошла?

Придет печаль, сожмет предплечье.
Глазами хлоп – в созвездье Рыб.
Мы переходим эту встречу,
Как перехаживаем грипп.

Печаль кругами разойдется
Над тем, кто выжат и на дне.
И за неделю все уймется,
Ну, максимум, за 8 дней.

Взмахнет, встряхнет, перелицует
Осенний ветер, мелкий дождь.
И все равно не позову я.
…Ты, собственно, и не придешь.