Білим по білому. Юрій Іздрик. Олексій Мороз.

Первого уже все знают. О втором я еще не писала. Алексей Григорьевич Мороз – художник по ткани, его белые гобелены – одно из самых ярких (парадокс, но так) художественных впечатлений последних лет. Шерстью по льну, стежками, напоминающими гладь, он кладет-наслаивает свои зимние пейзажи.

Хорошо помню, как оно выглядело, – но не могу показать. Искала в Интернете, нашла на их сайте http://www.gifts.batik-gallery.com.ua/ вот такой гобелен. Похоже, но немножко не так. Добавьте воображения – поймете о чем я.

Я знакома со всей семьей. С Иванкой когда-то вместе работали в Видео Интернешнл. Муза Николаевна Кирницкая учила мою Машу батику. И вот – Алексей Григорьевич.

Когда совсем уж нет сил ждать весну, а на улице опять белым-бело – я вспоминаю его шершавые пейзажи.
Когда у Издрыка в ЖЖ встречаю очень похожее по настроению – вспоминаю их снова.

перевожу. опять вспоминаю технику “белым по белому”.

белым на белом порою напишешь –
полутона превращаются в пятна
и западают взъерошенной тишью
бледные тени размолвки внезапной

как земляничинка в ручке девчачьей
сорвана походя
в пальцах сомлеет
соком прозрачным внезапно расплачется
ведь не готова
а не дозреет

Белым на белом неспешно тонируя
охнешь, падешь и умрешь обмирая
линия лилии в сердце вибрирует
линия смерти с руки исчезает

вот оригинал:
білим по білому іноді пишеться
всі півтони виявляються плямами
це як бліда наполохана тиша
що западає буває між нами

це як суничка в руці дитячій
зірвана поспіхом
стиснута в жмені
соком прозорим раптом заплаче
ще не солодка
вже не зелена

білим на білому тихо малюєш
згадуєш падаєш млієш вмираєш
лінія лілії в серці вібрує
лінія смерті з долоні зникає

Перезимували зиму – перезимуємо й весну

це такий жарт тіпа.

таке фото однієї зі львівських вулиць нині гуляє Фейсбуком. а у Юрка Іздрика у ЖЖ надибую метеовірш і метеовіжуал, інакше не скажеш.

ось: МЕТЕОТЕМА називається

я переклала. ну а шо. мені самій холодно вже он як. кінця немає тій зимі.

простуды сезоны мигрени циклоны
и демонов дым и привычная боль
щемит арматура железобетона –
заржавленных нервов густой частокол
и так ненасытно ножи межсезонья
вскрывают асфальт выгрызают кору
моя белладонна спит сном беспокойным
во сне лишь в снегу пробивая дыру
в плену у зимы в сапогах как солдаты
в снегу наобум горожане бредут
у них в головах залежалая вата
и ватная плоть их и ватная суть
мы выйдем из плена вдвоем с белладонной
на чистый асфальт и на голый бетон
и в зоне озона счастливо и сонно
раскрутим свой собственный антициклон

Іздрик: Нотні знаки

и небо в алмазах тоже…

бью крыльями тучи как перья летят
хоть лето должно бы звучать
и кажется миг или два или пять
и можно будет взлетать

уж сброшен балласт лишний вес номера
мобилок вампиров пиявок
да все не пускает наверх поиграть
деталей досадных дьявол

о ты, мне поющий из дали небес
скинь блюз и минор и истому
для нас отвори это небо в диезах
скрипичным своим ключом

Оригинал вот здесь

Юрій Іздрик: Шанс on

как до края дойдешь и заступишь за край
поглотит тебя тьма с головою
загадай лишь одно –
чтоб сказала она:
«ты не бойся
я рядом с тобою»

в угол загнан теряешь маршрут и сдаешься почти что без боя
непременно спасет: «я с тобою
я рядом
не бойся
я здесь
я с тобою»

боль отчаянье слабость и страх напророчат тебе паранойю
шевельнутся
беззвучнo ее уста:
«все нормально
я здесь
я с тобою»

оригінал на http://izdryk-y.livejournal.com

коли дійдеш до краю і ступиш за край і поглине пітьма з головою
загадай лиш одне –
щоб сказала вона:
«ти не бійся
я разом з тобою»

коли загнаний в кут коли губиш маршрут і здаєшся практично без бою
порятує оце: «я з тобою
я тут
ти не бійся
я тут
я з тобою»

коли відчай і сумніви втома і страх напророчать тобі параною
ворухнуться
беззвучнo її уста:
«все нормально
я тут
я з тобою»

…вільно легально повально вітально… Юрій Іздрик

переклався нарешті. ось:

мед
орехи
цукаты
и зерна что не прорастут
и не успеваешь долги отдать ты – уж в яму тебя несут
несут и не суть – в гробу, в паланкине
ведь яма одна для всех
земля моя мама
пуста панорама
нормально – зима и снег
а паранормальные парами в спальнях
накручивают круговерть
и вольно легально повально витально
и тихо вальсирует смерть
в признании жарком и в мести холодной
ничто не имеет цены
и плачут так радостно и беззаботно
все те, кто дошли до стены
а там за стеною нас с новой ценою
опять кто-то перепродаст
и снова не сказано выльется слово
в краплёную кровью масть
и снова на казнь кто косо кто прямо
пойдем ни за что просто так
а следом за нами
посыплются в яму
орехи
цукаты
мак

ось оригінал з “Мертвого щоденника” Юрія Іздрика
мак
мед
горіхи
цукати
і зерна що не проростуть
і ще не встигаєш борги віддати як в яму тебе несуть
не суть – у труні чи у паланкіні
бо яма завжди та сама
земля моя мамо
пуста панорама
нормальна така зима
а паранормальні паруються в спальнях
накручують днесь круговерть
та вільно легально повально вітально
і тихо вальсує смерть
бо помста – холодна а вдячність – гаряча
й ніщо не має ціни
і так безтурботно і радісно плачуть
усі хто дійшов до стіни
а там за стіною з новою ціною
нас знову хтось перепродасть
і втілиться знову несказане слово
у кров’ю прокраплену масть
і вкотре на кару хто криво хто прямо
підемо задурно за так
а слідом за нами
посипляться в яму
горіхи
цукати
мак

Проти неділі. Іздрик: синтетика

не знаю, что и сказать
само легло
я назвала бы по-другому, но пусть пока так

***
нейлонные нити воскресной лени
надежно опутали все
моя голова на твоих коленях
течение нас несет
в лодке плывем, утеряв ватерлинию
река же не знает вектора
неторопливо срываем лилии
в лианах прибрежного сектора
так легковесны и так надежны
те нити призрачно-сонные
и тени ложатся так осторожно
на плечи твои оголенные
и так наивны и так самоценны
безмолвны как вздохи и жесты
неспешно проходим ступень за ступенью
в любовном своем путешествии
мы успеваем медленно, длинно
и всласть проживаем время
нейлонные нити небесных линий
спасают нас от истления
и мы зависаем без дна без крыши
без директив
запретов
препон
взлетаем бесстрашно все выше и выше
в воскресные волны
в нейлоновый сон

***

нейлонові ниті недільної ліні
надійно обплутали все
моя голова на твоїх колінах
і течія нас несе
наш човен давно загубив ватерлінію
а річка не знає вектора
пливем час-від-часу зриваючи лілії
з ліан прибережного сектора
такі обережні такі надійні
ті білі прозорі ниті
і так легковажно лягають тіні
на плечі твої відкриті
такі марнославні такі наївні
німі ніби відрух і подих
ми легко долаєм просунуті рівні
на різних любовних сходах
і ми встигаємо бути повільні
і вільно марнуємо час
нейлонові ниті небесних ліній
від тліну рятують нас
і ми зависаєм без дна без даху
без директив
заборон
перепон
пускаємось берега пустки і страху
у хвилі неділі
в нейлоновий сон

Іздрик: Гардероб

У пана Юрія болдінська осінь, ій-Богу, не втомлююся перечитувати і насолоджуватися кожним вигином строфи, кожним словесним скрутом, рясними переліками, співзвучностями й асонансами… і все це таке тонне і тоноване, і все це таке тонічне і музичне, і таке невмолимо-цинічне, і таке безпорадно-безборонне…

… і дуже мені близьке. тому, як каже Адам, #лютопєарю Мертвий щоденник, тобто ЖЖ Іздрика. Я навіть не можу сказати, що мені подобається найбільше. Але оце сьогодні переклалося. Так вляглося ніби.

когда ты приходишь, ты есть —
и все так
будто бы так было вечно
как создана женщина
в радость и в страх
как муж ей в пару, конечно
из дров, из ребра, из бедра ли –
но в такт
вдвоем образуя созвучность
в тон глаз, в цвет волос, под запах и стать
под самки звериную сущность.
я выкроен точно на твой мотив
лекала те сам воровал
спрячься в тени небритой щеки
закутайся в мой рукав
надень меня просто как шарф или плащ
в карман свой меня впусти
и только тогда на пороге не плачь
тогда уже можешь уйти

ОСЬ ОРИГІНАЛ
коли ти приходиш і є
то є так
ніби так є споконвіку
як створено жінку
на радість і страх
як створено їй чоловіка
із дров чи з ребра чи з бедра
але в такт
на образ її і подобу
під колір волосся під запах і смак
під самки звірячу вроду
я скроєний точно на твій мотив
я сам ті лекала крав
сховайся у тінь моєї щоки
закутайся в мій рукав
вдягни мене просто як шарф чи плащ
в кишеню мене впусти
і вже на порозі тоді не плач
і вже собі можеш йти

Восени не буває “завтра”

а це я зі своїм недавнознайденим фоловером В’ячеславом Федченком, розумакою і любознайком, говорила про поезію Юрія Іздрика. У своєму ЖЖ (у нього МЖ, тобто Мертвий Журнал) Юрій Романович, хай буде нам здоровий, зараз щодня вивішує вірші, і я вже гублюся й говорити, який з них кращий…

… а В’ячик каже: “болдінская осєнь”, і пригадує точні дати цього культуроносного часу…

А я відводжу малого в садочок, що навпроти парку Пушкіна. І милуюся поетом на тлі золотої липи, яке прегарне поєднання. Завтра я обов’язково сфотографую його, і це буде, думаю, пишне і красномовне закінчення розмови про осінь у поетів.
А наступного дня забуваю фотоапарат.
А ще наступного паде дощ.
А ще наступного не моя черга забирати малого.
А нині Пушкін сидить собі печально, і ліва рука його творить жест розпачу. А позаду – якась невиразна пожухла деревина.

Бо восени не буває “завтра”.
І тому нинішній мій пост без фото.

Іздрик: “Усе, що ти вмієш, – це просто чекати”

Ну який тільки клас, аби ще пан Юрій не був такий антипатичний на виду. От чого б не хотіла – так зазнайомитися з ним у реалі. Розкішна штука енторнетси.
Паралельно перечитую “Музей покинутих секретів” Оксани Забужко. Власне, паралелилити тут нічого, просто одне наповзає на інше, даючи несподівані мікси. Так от, у Оксани надибую “вивітрюється, як поезія під час перекладу з мови на мову”.
Щось подібне читала у Андруховича. І зовсім інше – у Цвєтаєвої, там, де вона говорить про подібність і відмінність “Лісового царя” у Гьоте і Жуковського.
От де зерно, мені здається: за умови а)проникнення в підтекст; б)урахування контексту і в)створення вартісного адеквату – нічого нікуди не вивітрюється. Принаймні не повинно.

Отже, моє спочатку, бо дєвачкі впірьод:

Ты ждешь как умеешь — покорно и вяло
без веры без нервов без сердца без сцен
а будет конец, или будет начало
на то Божья воля и дьявольский дзэн

добыть и забить и забыть очень скоро
дожить до рассвета сойти с корабля
из семени вырасти, как мандрагора
и в камень врасти под названьем «земля»
чтоб даром не ждать научиться полету
летая попутно учиться ползти
вскарабкаться на арарата высоты
границу с таможней шутя перейти
отбыть строгий пост и принять милосердье
покорно безвольно без сцен без имен
когда на песок осыпается твердь и
море стекает волнами знамен
ты местоимение вместо глагола
а слава твоя — разделительный знак
в чужом языке где слова частоколом
и с буквами цифры не ладят никак
пакуй чемоданы пиши завещанья
готовь сувениры и жди-поджидай
вот выключат свет прекратив прозябанье
и включится кем-то обещанный рай

не будет не станется и не погаснет
и знака никто не поймет твоего
ждать с моря погоды умеешь ты классно
вот это умеешь ты лучше всего

Ось вам Іздрикове з його ЖЖ:

усе що ти вмієш – це просто чекати
без віри без нервів без серця без сцен
а буде кінець а чи може початок
на те божа воля й диявольський дзен
добути до “потім” забути про “вчора”
дожити до завтра змінити ім’я
і вирости з сімені як мандрагора
й врости у каміння на ймення “земля”
допоки чекаєш навчитись літати
а поки літаєш навчитись повзти
і видертись десь на вершок арарату
минаючи варту і митні пости
поститися жорстко і жерсть милосердя
приймати покірно без нервів без сцен
коли на пісок розсипається твердь і
море стікає у хвилі знамен
короткий займенник – твоє дієслово
а слава твоя розділова як знак
чужої кружної облудної мови
де тисячі літер і цифри навспак
пакуй чемодани пиши заповіти
готуй сувеніри і просто чекай
що вже за секунду закінчиться світло
і от увімкнеться обіцяний рай

нікого не буде нічого не згасне
ніхто не помітить знамення твого
бо все що умієш робити ти класно
це тупо чекати не знати чого

от моє, прошу:

Іздрик, ясен пень: тепер перехворію цим

хто б сумнівався, що воно ляже, ніби тут і було завжди. тим більше, що он воно, бачите, – за вікном:

цей вересень – березня брат
і доля його така:
тисяча струн
тисяча врат
і тисяча молока

а серпень зібрав жнива
і просто собі погас
в її руках – голова
в його голові – джаз

це осінь – весні сестра
ніжна терпка м’яка
тисяча мантр
тисяча тантр
і крапелька молока

ось моя паралель:

Сентябрь этот — марту брат
их судьбы схожи слегка:
тысяча струн
тысяча врат
и тысяча молока

а август плоды сорвал
и как-то разом угас
в ее руках – голова
в его голове – джаз

а осень – весне сестра
нежна, мягка и терпка
тысяча мантр
тысяча тантр
и капелька молока

the rest is silence, ба ні, взято звідси