Tag Archives: сучасне мистецтво

“…у ямах наших душ”

24 Січ

Сказати чесно, я не дуже люблю перформенси, власне, це моє право, але так вийшло, що ми взяли квитки у Молодий театр на “Альберт, або Найвища форма страти” Андруховича.

Я просто у захваті. Багато разів чула, як Юрій Ігорович читає. Сто разів переслуховувала його “Рекреації” й “Московіаду”. У виставі все те перфектне вміння переплелося з фантастичним без перебільшення вокалом Уляни Горбачевської, що вміє і як трембіта на Верховині, і як Анна Івановна у півчій Миколаївського, і як Біллі Голідей на Меріленді, і як двірничка на Сихові. І з грою-читанням-співом-антуражем-шармом контрабасиста Марка Токаря, третього учасника цього дійства.

Давно помічно: що талановитіший твір, то більше валентностей він має, то в більше коло контекстів залучається. В основі фантазія на теми львівських міських легенд, а вони розлогі і глибокі без перебільшення, такі глибокі, як порожнини під Містом. Середньовічні історії про бернардинів і кармеліток, позашлюбних діток інадрізами на спинках – для крилець, улюблені городянами форми страти залежно від пори року, нечистий Вуглик, Личаківський тунель… закута в бетон Полтва… підземні ходи… підземні води… це завжди потаємно і завжди спонукає до легенд і казок, що потім добре надаються до туристичних принад, але це вже таке. Місто з порожнинами під землею – душевнохворе, депресивне, міфотворче, фрустроване, і добре, коли має своїх нараторів, що в змозі то перетравити і перетворити на Поезію.

Андруховичеві, здається, належать слова про нечитаючих 99 відсотків з нації, а “з тих, що читають, 99 відсотків не читають по-українськи, а з тих, що читають по-українськи, 99 відсотків не читають поезії”. То радіймо: у нас така сила-силенна народу, що читачів і сприймачів поезії була повна зала, і слухала затамувавши подих, і овації були як овації, і по спектаклі хлопчина в гардеробній черзі читав уголос зі смартфона: “Контрабас — струнно-смичковий, найнижчий за діапазоном смузичний інструмент. Його чотири струни, на відміну від інших струнно-смичкових інструментів симфонічного оркестру, налаштовуються по чистих квартах: E,A,D,G“, далі чистих кварт хлопець не просунувся, та і Бог з ними, з квартами. З інших спонтанно спливаючих паралелей – Богдан-Ігор Антонич зі своїми законами біосу, мистецтво миттєвих малюнків на піску, візантійські монодії з ісоном, Гьоте з Мефістофелем, Летичів із Кармалюком, Андре Жоліве з Жанною д’Арк, Хотинська фортеця з усіма своїми вежами, тюрмами й озвученими манекенами, Гоголь із Тарасом Бульбою і все таке містично-романтично-істеричне.

Дуже сподобалося. Підіть, вони показують то час від часу третій рік поспіль. На Ютубі є запис однієї з вистав, для загального уявлення підійде. Разом і у вузьке, а значить, рафіновано-обране коло “99 з 99 з 99” потрапите. Оказія така, що не завжди й випаде.

alb

з Інету. одна з попередніх вистав.

не втримаюся розмістити ПІДЗЕМНЕ ЗОО Андруховича. Раджу  вчитатися і вслухатись усім, хто родом з великих і маленьких міст, де розлогі підземелля. Останнє. Виявляється, в’єтнамці у своїй Десятилітній війні майже вручну викопали для захисту мирного населення і військових складів цілі підземні міста,  а стежка Хо Ші Міна – то та ще стежка…

втім

“Живуть під містом, наче у казках, кити, хі тритони…”
                    Б.-І. Антонич

Живуть кити під містом. І тритони.
А ще — дельфіни. В сумерку глибин,
в западинах, де чорний місяць тоне,
де вибрано породу з порожнин,
вони живуть — міноги і мурени,
сирени, восьминоги. І смиренне
сліпе суцвіття губок та медуз —
у вирвах шахт, у ямах наших душ.

Живуть під містом леви, жовті й сонні.
Сховала їх розпечена трава.
Летючі зебри, антилопи й коні
цвітуть на дні пасовищ і саван.
Живуть також під містом крокодили.
Заплутані в ліан солодкі жили,
тріпочуть тіні мавп або папуг.
І сотні сотень мух, мурах, ропух.

Живуть під містом зебри і буйтури, —
ревуть їх сурми в ніч, мов мерзла мідь.
Сайгаки й сарни, пасерби натури,
пасуться на межі нічних угідь.
І мамонти, сумирні, мов корови,
і мастодонти. Кам’яні діброви
двигтять від них, тремтять, як тепла твань,
вони сюди втекли від полювань.

Живуть під містом люди. І прочани,
і міщухи. І крила в рукавах.
Розкручується знову копійчане
порочне коло вицвілих розваг, —
усе так само. Пиво ярмаркове,
скрипки весільні, ліхтарі, підкови,
цілунки, плач, кохання і пітьма…
Під містом. Тільки міста вже нема.

Advertisements

Оксана Забужко: “Ділюся своїм Шевченком…”

2 Лют

Два вечори ми слухали лекції Оксани Забужко про Шевченка і Лесю Українку – хоча маємо у себе ці її книжки, читані-перечитані. Треба зізнатися, утім, що ОЗ книжок не реферує, хіба що генеральну ідею, на якій варто наголосити. В обидвох випадках – розвиток, нові історичні умови, нові історичні рамки.
субота, 17:00


неділя, 17:00

Коротко кілька ідей просто розкішних, хоч лекції назагал просякнуті ідеями:

1. Про сковородинство у Шевченка і глибше – про вплив культури низового Бароко на Кобзаря.
2. Про актуальність Шевченкових віршів сьогодні.
3. Про лицарство і шляхетність як риси справжніх українських еліт.
4. Розвиток сюжету / ширше – літератури / ширше – історії з погляду жінки.
5. Передбачення літератури. Історичне майбутнє України.

Мені дуже сподобалося її чути. Недавно вкотре переслуховувала лекції Мераба Мамардашвілі щодо Марселя Пруста, перетравлюючи їхню генеральну їдею – з допомогою літератури читаю у власній душі. У Оксани Стефанівни підхід так само екзистенційний, хоча скоріше “за допомогою літератури читаю в душах своїх сучасників”, коли вдуматися – теж по-жіночому. Вона чудовий лектор. Читати її теж люблю, найперше – “Музей покинутих секретів”. А ще “Сестро, сестро”.

Хто цікавиться, завтра о 19 третя лекція Оксани Забужко: “Юрій Шевельов як есеїст. Відкриття жанру, або ще раз про елеґантність їжачка”. Про Їжачка, нагадую, писала вже, одна з кращих novels, читаних мною останнім часом. А серед мемуаристики останніх півроку – спогади Юрія Шевельова, до есеїв ніяк не доступлюся. Тому найперше прагну послухати завтрашню лекцію сама.

приєднуйтеся. завтра онлайн буде на http://betv.com.ua/, хто не зможе о сьомій – я потім викладу запис у блозі і мережах.

А, ще. Попереду лекції Андруховича, Прохаська, Іздрика. Тема всюди та сама – українська література. Я повідомлю.

Параджанов. 2

19 Жов

Это в дополнение к предыдущему. советский поэтический кинематограф не этничен и не национален. он НАДнационален, причем принципиально.

Вот.

Цвет граната. Параджанов

19 Жов

ч

Началось с интервью Романа Балаяна: на одном очень классном ресурсе http://rozmova.wordpress.com. С утверждения Мастера, что лучший фильм о Параджанове снял бы Кустурица.
Я как раз об этом думала. Потому вчера посмотрела на http://www.ex.ua параджановский “Цвет граната”.
Хм.
Почему никто не сравнивает фильм с “Древом желаний” Абуладзе? Я чего-то не знаю и не вижу? Тот же жанр притчи, та же ярчайшая этнографичность, та же символика цветов, фруктов, животных, сакральных предметов, статика сцен, лица крупным планом, смешение высокого и низкого, минутного и вечного?
Странно. У Параджанова много грузинского. Прекрасная, божественно андрогинная здесь Софико Чиаурели. Колорит и артистизм поз Пиросмани. Или знаменитая грузинская Алилуйя, визитная карточка “Рустави”, которую очень удивительно слышать в монолитной в общем-то монодической (а значит, имеющей принципиально иную природу) партитуре Тиграна Мансуряна. Гражданин мира, это правда, но все же…

Дальше смотрю документальный рассказ Левона Григоряна о кадрах, не вошедших в фильм, о восстановленных негативах, о снах самого Параджанова – и понимаю, что фильм должен был быть каким-то не таким. Что он изрезан и перемонтирован другим режиссером, что путь его к зрителю был сложен, и многое в фильме непонятно и непостижимо до сих пор.
А что есть понятность? Что понятного (и кому?) должно быть в притче? Не раз и не два попадала в ситуацию отсылания к притче своих знакомых – мне, глупенькой, все казалось, что они себя там узнают, устыдятся и изменятся.
не-а. не узнали и не устыдились. притчу только восприняли как факт.

Очевидно, и параджановскую притчу нужно воспринимать как факт. Как и позднейшее к нему дополнение, придающее объемность знанию: вот чем был советский поэтический кинематограф 60-70-х (употребляю определение лишь в ограничение времени и места). С небольшими кинозалами и вечерними сеансами без афиш; с крепостью вечного и лоскутками-мишурой повседневного; с семантической нагрузкой цвета, особенно красного, – это вам не раскрашенный флаг в “Броненосце Потемкине”; с отсылкой к фольклорным истокам и неспешной идеализированной патриархальности; с ландшафтами, наконец, – горы (Карпаты или Кавказ) в центре, а дальше лес, река, камни, стены – локус пассионариев…

А в остальном: нет, история не знает сослагательного наклонения. Зачем искать в фильме то, что должно было бы там быть – при условии, что оно должно было там быть. Кто это докажет сейчас, да и кому верить? Как орла видать по коготку, так гениального Параджанова видать по отдельно взятому кадру. Вот этому, например:
цг

Когда я увидела такой гербарий из книг-бабочек на книжной выставке в “Арсенале” – вздохнула: Борхес! А оно вон оно что…

И вот обещанное “Воспоминания о “Саят-Нове” Левона Григоряна. Захотите посмотреть и вторую часть – найдите там же.

вот сам фильм Параджанова на Ютубе, чтобы долго не искать:

Музичні враження тижня: Святослав Луньов і його “Аліса”

3 Чер

– Зачем это я пойду к ненормальным? – пролепетала Алиса.- Я ж… Я лучше к ним не пойду…
– Видишь ли, этого все равно не избежать, – сказал Кот, – ведь мы тут все ненормальные. Я ненормальный. Ты ненормальная.
– А почему вы знаете, что я ненормальная? – спросила Алиса.
– Потому что ты тут, – просто сказал Кот. – Иначе бы ты сюда не попала.

Подія волає про розлогу цитату, причому саме в такому вигляді. “Погано темперовані пісні” Святослава Луньова, виконані в суботу в Київському Арсеналі, – за жанром скоріше моноопера на тексти віршів з обох “Аліс” Керролла, а точніше, їх російських перекладів – чиїх точно мені встановити не вдалося, погано було чути і погано видно, народу набігло чимало, і ще довший час запізнілі тягли на верх стільці чи торби, на які просто тут таки й сідали.
Утім, мене не полишало враження, що і чоловік із торбами, і мале дитя, що бігало і відчайдушно верещало, заважаючи слухати, – учасники перформансу, в якому задіяні оркестранти (“Київські солісти”), диригент (Володимир Сіренко), солістка (Людмила Зюбіна), а також паперові вікторіанські платтячка, що виїжджають на шківі чи підіймаються до стелі на повітряних кульках, і запис, відтворений на різних швидкостях і в різних напрямках, і ми, слухачі, кожен із яких прийшов по своє, бо я спостерігала круг себе абсолютно різних людей.
Власне. Послухайте “Колискову”, я знайшла запис на ютубі, хоч і в іншому виконанні. Це якраз той момент, коли Герцогиня зацитькує дитятко-поросятко у себе на руках, а те чхає і чхає. Я переслухала і подумала: а й справді, чому колискові завжди монологи і голосу другого учасника комунікації, вірніше об’єкта заколисування, – ніколи не чути, адже насправді це не так…

До нього єдиний комент, із самої “Аліси” в перекладі Б. Заходера:

А исполняя второй куплет этой странной колыбельной, Герцогиня так свирепо подбрасывала младенца и несчастный малыш так отчаянно вопил, что Алиса разобрала только половину слов:
Уж я-то деточку свою
Лелею, словно розу!
И я его – баю-баю,
Как Сидорову козу!
ПРИПЕВ
Уа-а! Уа-а! Уа-а!

Аліса багато років моє alter ego, очевидно тому я теж майже не розібрала слів, і не тільки в цьому номері. Зате добре втямила, що я таки невипадково трапила на цей концерт (див. початок, отой шо напівжирним курсивом). Дуже складна і концептуальна постмодерністична музика, багато тонких жанрових і стильових алюзій (кабаре-пісеньки, Шьонберг, Бетховен, Шуберт…), безліч натяків, незрозуміло чи розгаданих так, як хотів би автор, та й неважливо це, бо в тій-таки “Алісі”:
И лучшие умы страны
Гадают до сих пор:
Они ли, мы ли, вы ль должны
Смыть кровью свой позор!

Во имя нашей чистоты
Пускай не знает свет:
НА САМОМ ДЕЛЕ ВЫ – МЫ – ТЫ –
ОНИ С НЕЙ
Или нет?


О. А я ж про що. Це вірш-лист бідолахи Чирвового Валета, чи й не його, а просто вмінений йому на доказ провини. На гріх не доведений, бо не висловлений, як багато інших гріхів. Мені це дуже резонує з “Трістаном та Ізольдою” Кретьєна де Труа, особливо з тією сценою, де Ізольда, отримавши від Трістана пересторогу про стеження за коханцями, виголошує палкий праведний монолог, обурюючись, що любить тільки того, хто зробив її жінкою.

Була би фаховим філологом – добряче розмислила би над цим.

якось так і було

якось так і було

Чим порадував YouTube: Funiculì, Funiculà

7 Кві

ютубчик наше всьо. цього тижня, крім Stairway to Heaven by Led Zeppelin у запису 1970 року, крім Алилуї від Take 6 і спільного музикування Гері Маллігана (баритон-сакс) із Астором П’яццоллою (бандонеон), порадував оцей-о рекламний ролик:

Sacla’ Stage Shopera in London Foodhall

Отака-от “шопера”. Великий продуктовий маркет у Лондоні прийняв професійних співаків зі знаменитою Funiculì, Funiculà — тарантелою, написаною до урочистого відкриття першого фунікулера на Везувій у 1880 році. Власне, фунікулер уже курсував був, але ніяк не набував популярності, більшість як дряпалася на Везувій пішки, так і продовжувала. І тоді власники транспортного засобу замовили пісню, її створили дурналіст Пеппіно Турко і композитор Луїджі Денца. Пісня мала величезну популярність, як і Santa Lucia, і ‘O sole mio, і багато інших неаполітанських пісень – виразних, гарячих і надзвичайно мелодичних.

Реклама фунікулера отримала друге життя у рекламі супермаркету і у вигляді такого собі арт-моба. Про подібне я вже писала тут і отут.
наразі просто повторю вже казане і додам ще дещо:

– арт-моб як різновид флеш-мобу мусить бути продуманий і зрежисований, але для внутрішніх глядачів, тобто учасників (маю на увазі людей, що опиняються поруч) мусить виглядати як цілковита несподіванка. актори не мусять вирізнятися з натовпу за одягом, їхній спів є радісною несподіванкою
– рух акторів – від периферії до центру, і там – фінал, і там – приймання аплодисментів, зачарованих поглядів і щасливих посмішок
– шлейф популярності тягнеться за музичним твором крізь роки і століття. музика для арт-мобу вибирається яскрава, виразна, показна, дуже добре, коли така, що і первісною своєю функцією мала рекламну чи іншу прагматичну
– конститутивна риса арт-мобу: він мусить бути зазнятий і далі так уже і функціонувати. Настала ера смартфонів і Ютуба. Головне – картинка: тому є глядачі зсередини, а потім наступним шаром – глядачі ззовні, ті, що бачать уже результат. І для глядачів ззовні акторами стають глядачі зсередини, таке виходить “стеження за стежачим”. І їм пофіг ефект Допплера, і вони не переймаються зайвими звуками і фальшивим звучанням (а інакше не може бути). І вони не дивуються, звідки в кущах узявся симфонічний оркестр
витікає з попередньої: арт-моб естетизує дійсність. Гарні обличчя, стильний одяг, щирі посмішки, прекрасні голоси, найсвіжіші найяскравіші овочі і фрукти, ще жива риба, фактурна продавчиня, блискучі труби під стелею… споживацький рай!

мені сподобалося. принаймні у вухах довечора бриніло Фунікулі, фунікуляяяяяяя…

Білим по білому. Юрій Іздрик. Олексій Мороз.

16 Бер

Первого уже все знают. О втором я еще не писала. Алексей Григорьевич Мороз – художник по ткани, его белые гобелены – одно из самых ярких (парадокс, но так) художественных впечатлений последних лет. Шерстью по льну, стежками, напоминающими гладь, он кладет-наслаивает свои зимние пейзажи.

Хорошо помню, как оно выглядело, – но не могу показать. Искала в Интернете, нашла на их сайте http://www.gifts.batik-gallery.com.ua/ вот такой гобелен. Похоже, но немножко не так. Добавьте воображения – поймете о чем я.

1b

Я знакома со всей семьей. С Иванкой когда-то вместе работали в Видео Интернешнл. Муза Николаевна Кирницкая учила мою Машу батику. И вот – Алексей Григорьевич.

Когда совсем уж нет сил ждать весну, а на улице опять белым-бело – я вспоминаю его шершавые пейзажи.
Когда у Издрыка в ЖЖ встречаю очень похожее по настроению – вспоминаю их снова.

перевожу. опять вспоминаю технику “белым по белому”.

белым на белом порою напишешь –
полутона превращаются в пятна
и западают взъерошенной тишью
бледные тени размолвки внезапной

как земляничинка в ручке девчачьей
сорвана походя
в пальцах сомлеет
соком прозрачным внезапно расплачется
ведь не готова
а не дозреет

Белым на белом неспешно тонируя
охнешь, падешь и умрешь обмирая
линия лилии в сердце вибрирует
линия смерти с руки исчезает

вот оригинал:
білим по білому іноді пишеться
всі півтони виявляються плямами
це як бліда наполохана тиша
що западає буває між нами

це як суничка в руці дитячій
зірвана поспіхом
стиснута в жмені
соком прозорим раптом заплаче
ще не солодка
вже не зелена

білим на білому тихо малюєш
згадуєш падаєш млієш вмираєш
лінія лілії в серці вібрує
лінія смерті з долоні зникає

і знов Аліса

22 Гру

IMG_3362

цього разу видана “Махаоном” з розкішними ілюстраціями французької художниці Ребекки Дотремер і на згадку подарована мені милим хлоп’ям Андрейком. І я всоте перечитую пригоди Аліси, і не перестаю радіти нев’янучому сюжету і безсмертному мотиву подорожі в інший світ. Я зараз якось усе таке читаю й дивлюся теж таке всяке – і фільми, і сни; а ще переслуховую “Пока не начался джаз” Бориса Гребенщикова, “Москва – Пєтушкі” Венедикта Єрофеєва, “Мертві душі” Миколи Гоголя і екзистенційні лекції Мераба Мамардашвілі…
…і ох яка вона непроста, та Аліса, і Ребекка це знає, її сюрреалістичні картини відсилають то до Сальвадора Далі, то до Єронима Босха і взагалі до “пломеніючого” фламандського Середньовіччя – зрештою так само, як вкотре відчитаний мною текст апелює то до Володимира Проппа з “Историческими корнями волшебной сказки”, то до Броніслава Малиновського з його полінезійськими студіями, то до Кретьєна де Труа з його куртуазним коханням і судом над Ізольдою, то лицарів Круглого Столу і королеви Гіневри, то до “Короля, дами, валета” Набокова і його ж “Ані-Аліси”, то до Пелевіна, то до Дефо, то до Керуака…
Як я люблю саме таке з дитячого: “Алісу”, Мумі-тролів”, “Снігову королеву”, “Русалочку”, “Їжачка в тумані” – до яких раз-у-раз повертаються дорослі, що так і не подорослішали. Жаль, більшість таки дорослішає і забуває, про що снила, марила і мріяла в дитинстві.
Зрештою, “по-дорослому” там і можна бачити тільки сон Аліси. Але це так скучно – у безсмертному тексті бачити лише сон Аліси.
Повертаючись думками до лекцій про Пруста і слухаючи знову сонцесяйного Мераба Костянтиновича, “…жизнь – и кстати, Пруст так ее и определял – есть усилие во времени“. Саме так. Мала Аліса у своїй подорожі-сні здійснює зусилля у просторі, зменшуючись, збільшуючись, переміщуючись і споглядаючи переміщення (березневе чаювання), перетворюючись і споглядаючи перетворення (Чеширський Кіт). А ставши дорослою, не раз іще здійснить зусилля в часі. І, очевидно, саме таким чином ніколи не стане дорослою.
Присягаюся, Керролл саме це і мав на увазі: “і тим дітям заблищать очі, коли вона почне розповідати їм свій сон про Країну Чудес. Аліса поділятиме їхні прикрощі й радощі, завжди пам’ятаючи про своє дитинство”.

- Присягаюся вухами й вусами, я спізнююся!

– Присягаюся вухами й вусами, я спізнююся!

IMG_3373

IMG_3363

IMG_3366

IMG_3367

IMG_3369

IMG_3365

IMG_3377

IMG_3370
IMG_3383

IMG_3382

Музичні враження тижня: “золотий голос”

27 Жов

Дивлюся всякий The Voice. Того тижня про арабський писала. Багато цікавого і корисного. Наразі “золотий голос Росії”, Анна Золотова. Вже чимало написано про неї. І в ютубі записів десятки.

Спочатку вішаю Арію Даліли Сен-Санса в її виконанні. З того ж таки шоу The Voice (тенденція залучати “неформат” – чому б і ні?)

Так. Голос справді непоганий. А тепер ще два кавери, бо люблю кавери яко підстави для порівнянь і роздумів. А тоді будемо вже говорити.

С. Рахманинов. Здесь хорошо. Анна Золотова

С. Рахманинов. Здесь хорошо. Анна Нетребко

Sam Brown – Stop. Анна Золотова

Sam Brown – Stop. Sam Brown

Хто послухав усе, той маладєц. Час робити зауваги. Боюся, що перед нами Микола Басков у жіночій подобі. Безперечний талант, гарна зовнішність, добрий слух, сильний і природного приємного тембру голос: але хто буде працювати над дикцією, хто ставитиме верхні ноти – чисті, дзвінкі, польотні, а не захрипло-через-силу взяті? Хто викладатиме сценічний рух? Хто прищеплюватиме смак? Хто зніме нормальний кліп, а не фальшиве і провінційне до мізку кісток дійство?

І хто пояснить, що кавер на відому рок-баладу виглядає художньою самодіяльністю в школі? Бо не є ані харизми, ані фатальної зовнішності Саманти, ані її фірмового “оксамитового” дуже сексапільного хрипіння в голосі…
… втім, боюся, воно аж ніяк не сумісне з кристальним високим сопрано; тож доведеться обирати.
То ж бо й воно. Поки що кульмінація Арії Даліли завдяки режисерській роботі завбачливо потонула в оплесках; хто має вуха, той почув. А далі?

Між тим винні ми, слухачі. Самі створюємо собі кумирів. Носимося з ними яко з писаними торбами. І тим самі їх паскудимо, бо неокріпла душа дуже швидко увірує у власну непогрішимість. І я не ідентифікувалася б із росіянами ні на мить, аби 1) інвазія російська не була б такою потужною і 2) я буду не я, коли у нас зараз же з’явиться, коли вже не з’явився, такий самий “проект”.

Тут одна паралель аж напрошується. Нещодавно встрягла в гострий такий спір з приводу поезії Віри Полозкової. Теж безперечне обдарування, але коли воно, те обдарування, почне працювати над рядком поетичним?
То я отримала порцію від прихильниці в дусі ” Вєрочка наше всьо, нє трогайтє Вєрочку, ви, хто застряг у 18 столітті разом зі своїми Пушкіним, Блоком і Єсєніним (sic!)!!!”. Не було сенсу сперечатися, я тільки зауважила єхидно про Єсєніна у 18 столітті, і додала “кому Анна, кому Марина, а кому Вєрочка”.

Треба уважно придивитися. Втім, не до Вєрочки і не до Анічки Золотової. А до:
1. Самої культурної тенденції підхопити поверхове, яскраве, таке, що кидається в очі, бездумно захвалити, вознісши. Відноситься не тільки до музики. До молодої літератури так само.

2. Способу суперечки за такий феномен. У дусі кулінарних форумів: “мужу нравіцца, а вас ваабще ні спрашивают”.

Це погані ознаки. Ознаки малоосвіченого прошарку населення, який дуже активно (і агресивно) вторгається в культуроносний пласт. Я зовсім не герметична людина. Як журналіст і блоггер, я все життя працюю не на музикантів, а насамперед на освічену інтелігенцію…
…та да. повторила свою максиму і замислилася: чи не є це перші наслідки вузів, наплоджених як грибів, контрактного навчання, кандидатів наук яко собак нерізаних, і хлопців, з яких половина так точно у вузі обрітається тільки тому, що досі існує строкова служба в армії…

Оце таке.
Злий вийшов пост. Але нічого не вдієш. На тім стою.

Музичні враження тижня: Вікторія Полева

30 Вер

Now this bell, tolling softly for another, says to me, Thou must die.
John Donne

Завтра у Київській філармонії в концерті фестивалю “Мюзик Фест” звучатиме, зокрема, No Man is an Island – кантата Вікторії Полевої на вірші Джона Донна, англійського поета першої половини XVII століття. Авантюрне життя, любов, жінки, поезія, католицтво, проповідництво, хвороба, проза… У Донна дуже багато текстів про смерть, про скороминущість життя, про всеохопність страждань і сув’язь Людини зі Світом.

З них Вікторія вибрала кілька для своєї кантати, яку я нині прослухала тричі з превеликим задоволенням. Послухайте і ви.

Насамперед це просто красива музика — по більшості велична і піднесена, благородна і щира, оповідальна і пророча. Частинами я вгадую там жанрові прообрази Бароко — джигу, прелюдію, чакону, сарабанду… Десь можу вказати на систематичне використання барокових жеж риторичних фігур: interrogatio, sospiratio… Частково можу порівняти з поліфонічними мадригалами Томаса Морлі чи аріями-lamento Генрі Пьорселла. Власне, це і все. У самої ж Полевої дуже люблю хорові твори, і саме ця кантата нагадує мені розкішно-експресивний Псалом, написаний Вікторією до одного з фестивалів “Київ Золотоверхий”. Це було років 8 чи 10 тому, точніше не скажу зараз – але фінал був незабутній, неперевершений за накалом емоцій і виголошеною, ні — вихлюпнутою отак враз щирістю і безпосередністю висловлювання. Висловлювання людини, якій болить серце за все людство.

Тут якраз час навести знамениті (дякуючи Хемінгуеєві, звичайно)) слова Джона Донна з його Meditation #17, Devotions upon Emergent Occasions (1623):

No man is an island, entire of itself; every man is a piece of the continent, a part of the main. If a clod be washed away by the sea, Europe is the less, as well as if a promontory were, as well as if a manor of thy friend’s or of thine own were: any man’s death diminishes me, because I am involved in mankind, and therefore never send to know for whom the bell tolls; it tolls for thee.

(Жоден із нас — не острів, не сам по собі, кожна людина є шмат материка, частина цілого. Якщо кому судилося бути змитим морем, меншою стане Європа, хай би то був мис чи маєток твого друга, чи навіть і твій: смерть будь-якої людини применшує й мене, бо я єдиний з усім людством, а тому ніколи не питай, по кому подзвін: він також і по тобі.)

Мені жаль, друзі, я не зможу піти завтра до філармонії. Щиро заздрю тим, хто піде. Натомість переслухаю наново кантату і ще дещо з Вікіних хорів. Спасибі ютубчикові, як ласкаво називає його маленький Гоша.