Мітки: сучасне мистецтво

Оксана Забужко: “Ділюся своїм Шевченком…”

Два вечори ми слухали лекції Оксани Забужко про Шевченка і Лесю Українку – хоча маємо у себе ці її книжки, читані-перечитані. Треба зізнатися, утім, що ОЗ книжок не реферує, хіба що генеральну ідею, на якій варто наголосити. В обидвох випадках – розвиток, нові історичні умови, нові історичні рамки.
субота, 17:00


неділя, 17:00

Коротко кілька ідей просто розкішних, хоч лекції назагал просякнуті ідеями:

1. Про сковородинство у Шевченка і глибше – про вплив культури низового Бароко на Кобзаря.
2. Про актуальність Шевченкових віршів сьогодні.
3. Про лицарство і шляхетність як риси справжніх українських еліт.
4. Розвиток сюжету / ширше – літератури / ширше – історії з погляду жінки.
5. Передбачення літератури. Історичне майбутнє України.

Мені дуже сподобалося її чути. Недавно вкотре переслуховувала лекції Мераба Мамардашвілі щодо Марселя Пруста, перетравлюючи їхню генеральну їдею – з допомогою літератури читаю у власній душі. У Оксани Стефанівни підхід так само екзистенційний, хоча скоріше “за допомогою літератури читаю в душах своїх сучасників”, коли вдуматися – теж по-жіночому. Вона чудовий лектор. Читати її теж люблю, найперше – “Музей покинутих секретів”. А ще “Сестро, сестро”.

Хто цікавиться, завтра о 19 третя лекція Оксани Забужко: “Юрій Шевельов як есеїст. Відкриття жанру, або ще раз про елеґантність їжачка”. Про Їжачка, нагадую, писала вже, одна з кращих novels, читаних мною останнім часом. А серед мемуаристики останніх півроку – спогади Юрія Шевельова, до есеїв ніяк не доступлюся. Тому найперше прагну послухати завтрашню лекцію сама.

приєднуйтеся. завтра онлайн буде на http://betv.com.ua/, хто не зможе о сьомій – я потім викладу запис у блозі і мережах.

А, ще. Попереду лекції Андруховича, Прохаська, Іздрика. Тема всюди та сама – українська література. Я повідомлю.

Цвет граната. Параджанов

ч

Началось с интервью Романа Балаяна: на одном очень классном ресурсе http://rozmova.wordpress.com. С утверждения Мастера, что лучший фильм о Параджанове снял бы Кустурица.
Я как раз об этом думала. Потому вчера посмотрела на http://www.ex.ua параджановский “Цвет граната”.
Хм.
Почему никто не сравнивает фильм с “Древом желаний” Абуладзе? Я чего-то не знаю и не вижу? Тот же жанр притчи, та же ярчайшая этнографичность, та же символика цветов, фруктов, животных, сакральных предметов, статика сцен, лица крупным планом, смешение высокого и низкого, минутного и вечного?
Странно. У Параджанова много грузинского. Прекрасная, божественно андрогинная здесь Софико Чиаурели. Колорит и артистизм поз Пиросмани. Или знаменитая грузинская Алилуйя, визитная карточка “Рустави”, которую очень удивительно слышать в монолитной в общем-то монодической (а значит, имеющей принципиально иную природу) партитуре Тиграна Мансуряна. Гражданин мира, это правда, но все же…

Дальше смотрю документальный рассказ Левона Григоряна о кадрах, не вошедших в фильм, о восстановленных негативах, о снах самого Параджанова – и понимаю, что фильм должен был быть каким-то не таким. Что он изрезан и перемонтирован другим режиссером, что путь его к зрителю был сложен, и многое в фильме непонятно и непостижимо до сих пор.
А что есть понятность? Что понятного (и кому?) должно быть в притче? Не раз и не два попадала в ситуацию отсылания к притче своих знакомых – мне, глупенькой, все казалось, что они себя там узнают, устыдятся и изменятся.
не-а. не узнали и не устыдились. притчу только восприняли как факт.

Очевидно, и параджановскую притчу нужно воспринимать как факт. Как и позднейшее к нему дополнение, придающее объемность знанию: вот чем был советский поэтический кинематограф 60-70-х (употребляю определение лишь в ограничение времени и места). С небольшими кинозалами и вечерними сеансами без афиш; с крепостью вечного и лоскутками-мишурой повседневного; с семантической нагрузкой цвета, особенно красного, – это вам не раскрашенный флаг в “Броненосце Потемкине”; с отсылкой к фольклорным истокам и неспешной идеализированной патриархальности; с ландшафтами, наконец, – горы (Карпаты или Кавказ) в центре, а дальше лес, река, камни, стены – локус пассионариев…

А в остальном: нет, история не знает сослагательного наклонения. Зачем искать в фильме то, что должно было бы там быть – при условии, что оно должно было там быть. Кто это докажет сейчас, да и кому верить? Как орла видать по коготку, так гениального Параджанова видать по отдельно взятому кадру. Вот этому, например:
цг

Когда я увидела такой гербарий из книг-бабочек на книжной выставке в “Арсенале” – вздохнула: Борхес! А оно вон оно что…

И вот обещанное “Воспоминания о “Саят-Нове” Левона Григоряна. Захотите посмотреть и вторую часть – найдите там же.

вот сам фильм Параджанова на Ютубе, чтобы долго не искать:

Музичні враження тижня: Святослав Луньов і його “Аліса”

– Зачем это я пойду к ненормальным? – пролепетала Алиса.- Я ж… Я лучше к ним не пойду…
– Видишь ли, этого все равно не избежать, – сказал Кот, – ведь мы тут все ненормальные. Я ненормальный. Ты ненормальная.
– А почему вы знаете, что я ненормальная? – спросила Алиса.
– Потому что ты тут, – просто сказал Кот. – Иначе бы ты сюда не попала.

Подія волає про розлогу цитату, причому саме в такому вигляді. “Погано темперовані пісні” Святослава Луньова, виконані в суботу в Київському Арсеналі, – за жанром скоріше моноопера на тексти віршів з обох “Аліс” Керролла, а точніше, їх російських перекладів – чиїх точно мені встановити не вдалося, погано було чути і погано видно, народу набігло чимало, і ще довший час запізнілі тягли на верх стільці чи торби, на які просто тут таки й сідали.
Утім, мене не полишало враження, що і чоловік із торбами, і мале дитя, що бігало і відчайдушно верещало, заважаючи слухати, – учасники перформансу, в якому задіяні оркестранти (“Київські солісти”), диригент (Володимир Сіренко), солістка (Людмила Зюбіна), а також паперові вікторіанські платтячка, що виїжджають на шківі чи підіймаються до стелі на повітряних кульках, і запис, відтворений на різних швидкостях і в різних напрямках, і ми, слухачі, кожен із яких прийшов по своє, бо я спостерігала круг себе абсолютно різних людей.
Власне. Послухайте “Колискову”, я знайшла запис на ютубі, хоч і в іншому виконанні. Це якраз той момент, коли Герцогиня зацитькує дитятко-поросятко у себе на руках, а те чхає і чхає. Я переслухала і подумала: а й справді, чому колискові завжди монологи і голосу другого учасника комунікації, вірніше об’єкта заколисування, – ніколи не чути, адже насправді це не так…

До нього єдиний комент, із самої “Аліси” в перекладі Б. Заходера:

А исполняя второй куплет этой странной колыбельной, Герцогиня так свирепо подбрасывала младенца и несчастный малыш так отчаянно вопил, что Алиса разобрала только половину слов:
Уж я-то деточку свою
Лелею, словно розу!
И я его – баю-баю,
Как Сидорову козу!
ПРИПЕВ
Уа-а! Уа-а! Уа-а!

Аліса багато років моє alter ego, очевидно тому я теж майже не розібрала слів, і не тільки в цьому номері. Зате добре втямила, що я таки невипадково трапила на цей концерт (див. початок, отой шо напівжирним курсивом). Дуже складна і концептуальна постмодерністична музика, багато тонких жанрових і стильових алюзій (кабаре-пісеньки, Шьонберг, Бетховен, Шуберт…), безліч натяків, незрозуміло чи розгаданих так, як хотів би автор, та й неважливо це, бо в тій-таки “Алісі”:
И лучшие умы страны
Гадают до сих пор:
Они ли, мы ли, вы ль должны
Смыть кровью свой позор!

Во имя нашей чистоты
Пускай не знает свет:
НА САМОМ ДЕЛЕ ВЫ – МЫ – ТЫ –
ОНИ С НЕЙ
Или нет?


О. А я ж про що. Це вірш-лист бідолахи Чирвового Валета, чи й не його, а просто вмінений йому на доказ провини. На гріх не доведений, бо не висловлений, як багато інших гріхів. Мені це дуже резонує з “Трістаном та Ізольдою” Кретьєна де Труа, особливо з тією сценою, де Ізольда, отримавши від Трістана пересторогу про стеження за коханцями, виголошує палкий праведний монолог, обурюючись, що любить тільки того, хто зробив її жінкою.

Була би фаховим філологом – добряче розмислила би над цим.

якось так і було
якось так і було

Чим порадував YouTube: Funiculì, Funiculà

ютубчик наше всьо. цього тижня, крім Stairway to Heaven by Led Zeppelin у запису 1970 року, крім Алилуї від Take 6 і спільного музикування Гері Маллігана (баритон-сакс) із Астором П’яццоллою (бандонеон), порадував оцей-о рекламний ролик:

Sacla’ Stage Shopera in London Foodhall

Отака-от “шопера”. Великий продуктовий маркет у Лондоні прийняв професійних співаків зі знаменитою Funiculì, Funiculà — тарантелою, написаною до урочистого відкриття першого фунікулера на Везувій у 1880 році. Власне, фунікулер уже курсував був, але ніяк не набував популярності, більшість як дряпалася на Везувій пішки, так і продовжувала. І тоді власники транспортного засобу замовили пісню, її створили дурналіст Пеппіно Турко і композитор Луїджі Денца. Пісня мала величезну популярність, як і Santa Lucia, і ‘O sole mio, і багато інших неаполітанських пісень – виразних, гарячих і надзвичайно мелодичних.

Реклама фунікулера отримала друге життя у рекламі супермаркету і у вигляді такого собі арт-моба. Про подібне я вже писала тут і отут.
наразі просто повторю вже казане і додам ще дещо:

– арт-моб як різновид флеш-мобу мусить бути продуманий і зрежисований, але для внутрішніх глядачів, тобто учасників (маю на увазі людей, що опиняються поруч) мусить виглядати як цілковита несподіванка. актори не мусять вирізнятися з натовпу за одягом, їхній спів є радісною несподіванкою
– рух акторів – від периферії до центру, і там – фінал, і там – приймання аплодисментів, зачарованих поглядів і щасливих посмішок
– шлейф популярності тягнеться за музичним твором крізь роки і століття. музика для арт-мобу вибирається яскрава, виразна, показна, дуже добре, коли така, що і первісною своєю функцією мала рекламну чи іншу прагматичну
– конститутивна риса арт-мобу: він мусить бути зазнятий і далі так уже і функціонувати. Настала ера смартфонів і Ютуба. Головне – картинка: тому є глядачі зсередини, а потім наступним шаром – глядачі ззовні, ті, що бачать уже результат. І для глядачів ззовні акторами стають глядачі зсередини, таке виходить “стеження за стежачим”. І їм пофіг ефект Допплера, і вони не переймаються зайвими звуками і фальшивим звучанням (а інакше не може бути). І вони не дивуються, звідки в кущах узявся симфонічний оркестр
витікає з попередньої: арт-моб естетизує дійсність. Гарні обличчя, стильний одяг, щирі посмішки, прекрасні голоси, найсвіжіші найяскравіші овочі і фрукти, ще жива риба, фактурна продавчиня, блискучі труби під стелею… споживацький рай!

мені сподобалося. принаймні у вухах довечора бриніло Фунікулі, фунікуляяяяяяя…

Білим по білому. Юрій Іздрик. Олексій Мороз.

Первого уже все знают. О втором я еще не писала. Алексей Григорьевич Мороз – художник по ткани, его белые гобелены – одно из самых ярких (парадокс, но так) художественных впечатлений последних лет. Шерстью по льну, стежками, напоминающими гладь, он кладет-наслаивает свои зимние пейзажи.

Хорошо помню, как оно выглядело, – но не могу показать. Искала в Интернете, нашла на их сайте http://www.gifts.batik-gallery.com.ua/ вот такой гобелен. Похоже, но немножко не так. Добавьте воображения – поймете о чем я.

1b

Я знакома со всей семьей. С Иванкой когда-то вместе работали в Видео Интернешнл. Муза Николаевна Кирницкая учила мою Машу батику. И вот – Алексей Григорьевич.

Когда совсем уж нет сил ждать весну, а на улице опять белым-бело – я вспоминаю его шершавые пейзажи.
Когда у Издрыка в ЖЖ встречаю очень похожее по настроению – вспоминаю их снова.

перевожу. опять вспоминаю технику “белым по белому”.

белым на белом порою напишешь –
полутона превращаются в пятна
и западают взъерошенной тишью
бледные тени размолвки внезапной

как земляничинка в ручке девчачьей
сорвана походя
в пальцах сомлеет
соком прозрачным внезапно расплачется
ведь не готова
а не дозреет

Белым на белом неспешно тонируя
охнешь, падешь и умрешь обмирая
линия лилии в сердце вибрирует
линия смерти с руки исчезает

вот оригинал:
білим по білому іноді пишеться
всі півтони виявляються плямами
це як бліда наполохана тиша
що западає буває між нами

це як суничка в руці дитячій
зірвана поспіхом
стиснута в жмені
соком прозорим раптом заплаче
ще не солодка
вже не зелена

білим на білому тихо малюєш
згадуєш падаєш млієш вмираєш
лінія лілії в серці вібрує
лінія смерті з долоні зникає

і знов Аліса

IMG_3362

цього разу видана “Махаоном” з розкішними ілюстраціями французької художниці Ребекки Дотремер і на згадку подарована мені милим хлоп’ям Андрейком. І я всоте перечитую пригоди Аліси, і не перестаю радіти нев’янучому сюжету і безсмертному мотиву подорожі в інший світ. Я зараз якось усе таке читаю й дивлюся теж таке всяке – і фільми, і сни; а ще переслуховую “Пока не начался джаз” Бориса Гребенщикова, “Москва – Пєтушкі” Венедикта Єрофеєва, “Мертві душі” Миколи Гоголя і екзистенційні лекції Мераба Мамардашвілі…
…і ох яка вона непроста, та Аліса, і Ребекка це знає, її сюрреалістичні картини відсилають то до Сальвадора Далі, то до Єронима Босха і взагалі до “пломеніючого” фламандського Середньовіччя – зрештою так само, як вкотре відчитаний мною текст апелює то до Володимира Проппа з “Историческими корнями волшебной сказки”, то до Броніслава Малиновського з його полінезійськими студіями, то до Кретьєна де Труа з його куртуазним коханням і судом над Ізольдою, то лицарів Круглого Столу і королеви Гіневри, то до “Короля, дами, валета” Набокова і його ж “Ані-Аліси”, то до Пелевіна, то до Дефо, то до Керуака…
Як я люблю саме таке з дитячого: “Алісу”, Мумі-тролів”, “Снігову королеву”, “Русалочку”, “Їжачка в тумані” – до яких раз-у-раз повертаються дорослі, що так і не подорослішали. Жаль, більшість таки дорослішає і забуває, про що снила, марила і мріяла в дитинстві.
Зрештою, “по-дорослому” там і можна бачити тільки сон Аліси. Але це так скучно – у безсмертному тексті бачити лише сон Аліси.
Повертаючись думками до лекцій про Пруста і слухаючи знову сонцесяйного Мераба Костянтиновича, “…жизнь – и кстати, Пруст так ее и определял – есть усилие во времени“. Саме так. Мала Аліса у своїй подорожі-сні здійснює зусилля у просторі, зменшуючись, збільшуючись, переміщуючись і споглядаючи переміщення (березневе чаювання), перетворюючись і споглядаючи перетворення (Чеширський Кіт). А ставши дорослою, не раз іще здійснить зусилля в часі. І, очевидно, саме таким чином ніколи не стане дорослою.
Присягаюся, Керролл саме це і мав на увазі: “і тим дітям заблищать очі, коли вона почне розповідати їм свій сон про Країну Чудес. Аліса поділятиме їхні прикрощі й радощі, завжди пам’ятаючи про своє дитинство”.

- Присягаюся вухами й вусами, я спізнююся!
– Присягаюся вухами й вусами, я спізнююся!

IMG_3373

IMG_3363

IMG_3366

IMG_3367

IMG_3369

IMG_3365

IMG_3377

IMG_3370
IMG_3383

IMG_3382