Севільські цирульники

3 Лют
Якось так вийшло, що останніми двома місяцями я слухала цю оперу чотири рази, двічі в театрі, двічі в запису. Було з чим порівняти, і взагалі невідомо, що краще – завзятість неофіта, якою просякнуті відгуки преси на торішню прем’єру в київській Опереті, чи пересиченість оперомана, якому що не бездоганно, те взагалі ніяк.
Спочатку кілька фото. З Інтернету, бо не можна знімати, та й не дуже добре виходить, тому тільки перше моє – в антракті для антуражу винятково.
 4
1
3
2
Опера йде в театрі менше ніж рік. Недовго, але цілком достатньо для того, щоб актори добре вивчили би партії, хор звучав злагоджено, балет рухався синхронно, а оркестр не розходився б із виконавцями при найменшому коливанні темпів. До диригента у мене взагалі купа питань – і щодо звучання скрипок, і щодо викриків міді, та й зрештою, баланс звучання далеко не бездоганний, можливо, звукорежисери недопрацювали.
Спроби осучаснення старовини зараз у світовому тренді. Власне, тема “цирульництва”, обіграна багаторазово у балеті, мімансі і в художньому оформленні, виглядає цілком логічно. Натомість кадри з розвеселим сталіним, “дєламі” і “судовими постановами” 37 року як тло для знаменитої La calunnia (“Пoговір”) – не те щоб зовсім блюзнірство, але відрижка радянських підручників, де опера безапеляційно об’являлася соціальною сатирою. Є жарти і жарти, панове. Мені взагалі здалося, що це з іншої опери – як і початок другої дії, де загалом мелодичний “Хрещений батько” у таких лапках вигляда прегидотною попсою з випадково невідімкненої будки звукорежисера.
Ще один трабл – лібрето. За мого студентства нормально було кепкувати з Фігарового “ось я такий” (тоді Цирульника давали в Опері, здебільшого по неділях удень), чомусь це здавалося прикольним “хохли смєшниє”, зрештою, за тодішнього панівного інтернаціоналізму недолуго-провінціальними виглядали для зросійщених нас усі спроби перекладів, і честь і хвала перекладачам (часто моїм учителям), які все ж проривалися.
Але ж часи настали інші, і дещо колись прийнятне тепер потребує ремонту. Величезний плюс перекладу – можливість слідкувати за перипетіями сюжету і попутно насолоджуватися вдалими еквіритмічними знахідками. Але ж даруйте: “живЕте”, “даЄте”, а в кінці зовсім вже “це злодІї” і “крутІї”, нє, вони часами таки круті, ці виконавці, партії в опері складні, але ж крутій – це зовсім не те.
Il Barbiere di Siviglia – опера на всі часи, про будапештську Оперету я вже згадувала  і, мабуть, напишу ще. В київській постановці є цілком конкурентні моменти – вихідна арія Фігаро, прекрасно поставлена й заспівана, концертна, бенефісна, настільки відшліфована, що враження, наче просто міняється картинка. Фігаро сам дуже і дуже добрий, цілком пристойні Бартоло, Базіліо, Розіна, що ж до Альмавіви, то тембр яскравий, хлопець молодий зовсім, і дуже хочу надіятися, що з віком здолає оцю паскудну псевдоіталійсько-белькантову, а точніше – старосвітсько-народницьку звичку тенорів шалено вібрувати і гугнявити. Шановний пан Савчук казав скрушно: тенори у нас вимирають. Йому видніше, але як на мене, є ще інертність школи.
Останнє про режисуру. Богдан Струтинський заслуговує на найвищі похвали через Оперету. Добрі традиції Троїцького народного дому, який колись дав був прихисток побутовому театру Миколи Садовського, ним продовжуються й укорінюються (хоч і глузував Кошиць, що у Садовського Селестіни виглядають на Одарок, і це чиста правда). Але є одне але. Колись мій зять розповідав, як на зйомках режисер закричав приблизно таке: “О! тут зробимо отак! це мені спало на думку і це буде геніально!” Тут теж складалося враження, що деякі ходи постановникові спадали на думку отут само, і я не те щоб применшую роль натхненних осяянь у творчій праці, але винятково за умови чітко продуманої концепції цілого, коли всі підвішені рушниці будуть вистріляні у фіналі. І тоді фінали стануть такими як положено – карколомними технічними трюками, м’язистими вузлами драматургії. І до кінця вистави балкон не залишиться напівпорожнім – публіка, звичайно, дурепа, але ж не настільки.
Хоча… геній Россіні посміхається нам з далеких далей, адже він творив свій шедевр до карнавалу, два чи три тижні – писав, репетирував, дописував і знову дописував і репетирував… Сподіваймося, що за якийсь час усе стане на місця, і кияни тішитимуться зі своєї Оперети, яка не є ані кабаре, ані кафешантаном, але саме тим, чим є – маленькою Оперою.
Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: