Сервіз “Мадонна”. Вали.

6 Гру

%d1%80%d0%be%d0%b1%d0%b5%d1%80%d1%82-%d0%ba%d0%b0%d0%bf%d0%b0-%d0%b2%d0%b0%d0%bb%d0%b8

Нижній Вал, фотограф Р. Капа, початок ХХ ст.

Нижний Вал и Верхний Вал, сам Хмельницкий здесь бывал,

И с Днепра поил свого коня…

А где пил вот этот конь, там щас строят Оболонь

По проекту завтрашнего дня.

Вулиця Оболонська на Подолі в 70-80-ті була майже вщент забудована вітхими малоповерхівками, отже, новобудови Оболоні сприймалися природним продовженням життєвого плину. А взагалі квартирне питання трохи зіпсувало подолян. Жителі квартир ждали-ждали покращення, та й встигли онуків діждатися, тож були справді відчайдушні через отой саспенс. «На масів» корінним подолянам переселятися не хотілося, але ж тут умови, були м’яко кажучи, неважнецькі: анфілади, у флігелях туалет (часто й вода) на вулиці, клопи, таракани, пацюки, дерев’яні слизькі сходи. Втім, хати були теплі, отут уже не збрешу, топилося добре, до того ж з війни лишалися керамічні грубки. Ну, й стелі до чотирьох метрів – це щось та важило.

Міська влада не дуже поспішала з переселенням подолян. З кінця 70-х саме відкрилися шлюзи ліміти, і новоспечені киянки, користаючи з поспішних незареєстрованих шлюбів, в гуртожитках чи зйомних кімнатах швидко народжували дітей, і найсміливіші з них шантажували владу (чи керівництво заводу) вже в пологовому будинку: не дасте квартиру – залишу дитя тут. Могли й не дати, звичайно, тоді верталися в гуртожитки. Але я особисто знала таку сім’ю – однокімнатну готельку на Героїв Дніпра їм дав завод.

За таким розкладом корінні подоляни частенько лишалися не при ділах. Хоча вони теж не були курочками, підприємлива частина жителів дерев’яних малоповерхівок бігом розлучалася, отримуючи дві квартири замість однієї, частина, виїжджаючи, лишала тут дорослих дітей, і все починалося спочатку.

Інший прошарок вирішував квартирне питання по-іншому. На Подолі після війни й далі жили євреї, які у 70-80-ті сповна вже відчували прикрий антисемітський тягар: зокрема, дітей можна було пхнути в інститут тільки за умови зміни прізвища, скажімо Бейдер на Петров, вказавши в заяві причину «по неблагозвучию», ну, і в п’ятій графі тількі відчайдухи чи принципові сміливці продовжували писатися «єврей», решта губила документи і поновлювалась уже українцями.

Євреї масово виїжджали за кордон, у Штати та Ізраїль, хто куди, і вже ясно було, що їх не беруть в інститути, бо вони виїжджають, а вони виїжджають, бо їх не беруть в інститути. Виїхати ставало теж дедалі складніше, але вони виїжджали. Квартири тих, хто виїхав, ЖЕК, усемогутній подільський ЖЕК, віддавав двірникам, електрикам, сантехнікам з тієї ж таки ліміти. Відношення до них у автохтонів було прегидке, їх звали «жлоба», але жлоба не дуже тим переймалися, кучкувалися собі, родили купу дітей, і тяганина з малосімейками на Корнійчука, нині Оболонському проспекті, і на Героях Дніпра повторювалася раз за разом.

Був ще один метод здобування пристойного житла по-швидкому – той про яке значущо підморгувалося “или мне вас учить как надо делать?”

Але я невипадково поставила старе фото Валів. Якщо коротко -Верхній і Нижній Вал є єдиною вулицею від Глибочицької до Набережно-Хрещатицької. Після пожежі 1811 року планувалося забудовувати Верхній і Нижній Вал тільки кам’яними спорудами. Проте невдовзі київський генерал-губернатор Д.Бібіков писав:“по сие время на обеих этих улицах выстроено не более пяти каменных домов, потому что большая часть жителей, населяющих сии места по бедности не в состоянии построить не только каменных, но и деревянных домов по чрезвычайной дороговизне вообще строительных материалов, а между тем, прежние жилища их, по крайней ветхости более безобразят улицы”.

Писано в середині ХІХ століття, але протягом наступних ста років ситуація не дуже змінилася. Іноді фанатам збереження історичних будівель Києва, особливо на Подолі, хочеться порадити пожити в анфіладах хоча б місяць. Машина часу теж стала б у пригоді,

фантастика, звичайно, а шкода. Не скиглили б про збереження прибуткових будинків, нашвидкуруч із кавалєрок пристосованих під комуналки. Не спішіть стартувати. У Гофмана є новела, в якій чоловік збудував собі вежу без вікон-дверей, тоді зайшов всередину і попробивав отвори. Там, де йому було зручно. А не тем, де було красіво зовні. Бо іноді мені здається, що в безкінечних срачах про перебудови за нашою премилою традицією забувають про одне.

Про людину, шановні.

 

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: