Соцмісто: істукани

2 Jun

Це не я. Це так Ленін називав пам’ятники монархам, які належало знести, аби встановити свої. А своїх героїв належалося мати, а коли не було – вигадати. Причому поле фантазії не таке вже й безмежнеє, підбір образів виглядає радше симптоматично.

Оскільки встановлення пам’ятників видатним особистостям було важливою складовою ленінського плану монументальної пропаганди, зупинімося на цій цікавезній складовій промислового міста.

Про пам’ятник Данко у Кривому Розі (і не тільки) я вже писала. Коротко викладу легенду про Данко (за “Старою Ізергиль” М. Горького, хто забув).

“Колись жили в таборах люди, сміливі й веселі. Але вороги відтіснили їх у глибини непрохідних лісів, у трясовиння й темноту боліт. І стали гинути люди, і стали плакати жінки, а старійшини почали думати. Треба було вивести нарід із непролазних хащ. І тут явився молодий красень Данко – і врятував усіх.
Усі пішли за ним, бо повірили йому. Тяжко було йти, густішав ліс, глибшало болото. І гроза почалася над лісом, і стало так темно, ніби зібралися разом усі ночі, скільки їх було на світі! Люди втомилися і зневірилися, і зі злістю й гнівом напалися на Данко:
– Ти загинеш! Це ти підбурив нас і знесилив!
– Ви сказали “веди!” – і я повів, бо мав мужність! Ви ж тільки йшли і йшли як вівці!

А ліс гув і стогнав, і блискавки рвали темряву на шматки. Данко дивився на людей і бачив, що вони – як звірі, і годі чекати від них пощади. Очі його заблищали, бо він любив людей і думав: вони загинуть без нього…
– Що я зроблю для людей? – вигукнув Данко. І раптом розірвав груди, витяг із них серце і високо підняв його над головою.
Серце палало яскравіше за сонце, і ліс замовк, і темрява розтанула, і люди закам’яніли від подиву.
– Ходім! – вигукнув Данко й кинувся вперед. Люди кинулися за ним. Бігли й гинули – але без сліз і скарг. А серце пломеніло і пломеніло!..
І раптом ліс розступився, щільний і німий. А попереду було сонце і світло і чисте повітря, і трава сяяла діамантами дощу… Був вечір, текла річка, і здавалася вона червоною, як кров, що била з розірваних грудей сміливця.
Данко обвів радісним поглядом цю красу, засміявся і впав мертвий. Люди ж не помітили його смерті і не завважили, що поряд з трупом палає горде серце. Лиш один обережний чоловік побачив це – і наступив на серце ногою.Серце іскрами розсипалося навсібіч – і згасло.
Ось вони, блакитні іскри степу, що миготять у ньому перед грозою! Стара Ізергіль скінчила свою казку, а степ мовчав, було так тихо, ніби все навкруги вражене було силою і сміливістю Данко, що спалив своє серце для людей, не вимагаючи жодної нагороди.

Шанобливо помовчімо на честь Данко і пролетарського письменника Максима Горького – тому й пролетарський, що тонко вловив образи на часі і втілив потрібні міфологеми. Я, до речі, не проти Олексія Максимовича, маю його тритомник і люблю дещо перечитувати. Вловив, так; Ленін он теж вловив і скористався, і подекуди навіть переміг у плані цивілізаційному – милуйтеся, розгрібаємо й досі.

Розберемо.
Я певна, що кожне з промислових міст і містечок має щось подібне, нібито чуте від старих людей і тому переведене у статус “народна мудрість”, а направду нашвидку зварганене в ідеологічному відділі міськкому партії за Горьким і тому є чимось іншим – ідеологічно виваженим міфом, створеним для “вашей-же-пользы” і для щоденного вживання.

Тут є важливий мотив. Жертва. Справді – інтереси колективу стоять над інтересами особистості, це нам твердили від жовтенят, а отже – найвища звитяга навіть не в тому, що особистість розчиняється в колективі. Ні, соціалістичному молоху потрібна більша жертва, ніж просто сіренький і невиразний член, не помітний у юрбі. Вона в тому, що цей член таки має індивідуальні інтенції (наймолодший, найгарніший, найрозумніший, найсміливіший) – але мусить ними пожертвувати в ім’я колективу.
Очевидно, саме так відбувалися жертвоприношення у первісних народів. Зрештою, саме з такого посилу виходить найбільш потворна інтенція гомо советікус: не просто терпіти, а й уважати це за високу честь. Не просто прийняти зло, а й вбачати у цьому прийнятті зла, та й у самому його існуванні, вищу справедливість. Коли питаєш, за що посадили прадіда, чуєш у відповідь “значить, так треба було”.

Для жінки ж це означало все те саме, тільки ще помножене на загальновкорінене: “жінка – це недочоловік”.
…в абортарії тих часів найулюбленіша приказка була “терпи, коза, а то мамой будешь”… це я так, принагідно…

у цьому пості ще пам’ятник Горькому у дворі рідної школи:

фото з інету, но втім. я потім поміняю на власне.

фото з інету, но втім. маю власне, потім поміняю з огляду на правове поле.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: