Про Юрія Шевельова: “комплекс другої парти”, “елегантність їжачка” і ще дещо

4 Feb

Третя лекція Оксани Забужко в рамках культурного проекту «Історія літератури в авторах і текстах» мала бути про есеїстику Юрія Шевельова. Але змодулювала: мало хто читав есеї. Зізнаюся, останнім часом Шевельов для мене – постать № 1, але до есеїв я тільки приступаюся, читаючи дуже повільно й уважно його спогади.

А тимчасом в лекції Оксани Стефанівни можна намітити кілька важливих тем.

1. Мовна концепція Шевельова. Коротко. Сучасні слов’янські мови розвивалися не з єдиної “прото-мови”, а з безлічі діалектів. Хтось, може, посміхнеться – ну ок, і що? А те, любі, що концепція Юрія Володимировича (певною мірою їй відповідали археологічні дослідження М. Брайчевського) у час формування ішла просто врозріз з офіційною. З колискою братніх народів, еге ж.

2. Шевельов і Харків. Починаючи з часів першої української столиці, через німецьку окупацію до сучасних керівників міста і їхньої ненависті до всього українського, отже – шевельовського.

решта тем хоч і виникали, але не так глобально. слухайте. воно того варте.

на додачу – кілька цитат з “Я, мене, мені…” і спогадів про Якобсона. Я ж особисто читатиму “Четвертий Харків”:

Коли наближаються терміни й строки, у людини, перед розпадом ті­єї тим­часової єдности, що дану людину становить, виникає бажання ли­шити по собі слід. Якщо життя було не творче, плекається ілюзія про­довження се­бе в дітях. Творче життя, що не було простим існуван­ням, а ставило пе­ред собою якесь завдання, хай ілюзорне, пробує зро­бити під­сумок своєї діяльности, окреслити вагу свого життьового за­вдання, труд­нощі в його осягненні, радість здобутку. Людина сідає за писемний стіл, щоб писати, або за друкарську машинку, щоб друку­ва­ти. Дарма, що в писанні невірна рука вже виводить літери, що розбі­га­ють­ся або збі­гаються незалежно від бажання, а в машинці вони про­пу­ска­ють­ся, переставляються, плутаються. Та як же зникнути без слі­ду, як не втілити се­бе в інших, молодших, життє­здат­них?

Я його зневажав зневагою жевжика, який думає, що світ для молодих і старі в ньому не потрібні.

Усякий спорт мені огидний, бо він базується на мисленні кількостями, — один стрибнув на 100 санти­метрів, другий на 102, — і це порушує людей, а мені мислення кілько­стя­ми було чуже, воно здавалося мені тільки приховуванням невміння за­глянути в якісні відмінності, незмірно менше приступні людському розумові, якісні відмінності, що становлять суть непроминальних ми­стець­ких творів.

Велике індустріялізоване село Харків не було збудоване для того, щоб бути столицею України.

У гості один до одного ми не ходили. І ніколи було і нікуди, бо більшість з нас тулилася кожний з родиною в одній кімнаті.

Було в радянській людині того часу специфічне шосте відчуття: відчуття по­ряд­но­сти й унутрішньої не-радянськости (що не конче означає про­ти­ра­дянськости) зустрічного. Це почуття нас і звело, без політичних де­кля­ра­цій і гарантій, і воно нас не обдурило.

Нехотячи навіть найдоросліші учні повертаються до свого вчителя дитячою частиною своєї душі, що, певна руч, існує в кожній людині.

Так, усе це, але, либонь, ще одне, суто індивідуальне — притаманний ме­ні комплекс другої парти. Я писав про нього тут, в своїх згадках про шкільні роки: страх бути в першому ряді, глибоко приховане ба­жання не висуватися (але бути висуненим, ніби проти власної волі). Але моя, в ті роки нелогічна і анормальна, адикція до театру виявляє, мож­ливо, ще одну глибшу рису мого комплексу другої парти: прагнення не вплутуватися в житття, бачити його як глядач, мати психологічний бар’єр між собою й життям. Так, бар’єр, рампу з вогнями — зі мною по цей, поза сценою, бік. Звідси йшла моя любов до педагогічної пра­ці — службовцем у якомусь «Хемвугіллі» я був один з багатьох, але в авдиторії технікуму й інституту я міг мати якнайкращі стосунки зі сво­їми студентами, міг любити їх, дбати за них, але між ними й мною завжди був бар’єр. Вони всі дивилися на клясну таблицю, я дивився в про­тилежний бік. Я був інакший. І, кінець-кінцем, коли я щось пи­шу і публікую, а мене читають, — я теж інакший від своїх читачів і, при­наймні в теорії, вищий від них, у теорії вони дивляться на мене че­рез бар’єр і — знизу вгору.

знаю клясичне правило Станіславського, вироблене для акторів, але воно стосується й до людських контактів: Коли граєш злого, шукай у ньому рис доброго. Коли змальовуєш злого, шукай, де він добрий. І я стараюся знайти те добре в Якобсонові. Але не знаходжу. Я бачу його злим Квазімодо зовні і внутрішньо.

Взагалі стосунки Якобсона з українцями були складні, внутрішньо суперечливі і по-своєму навіть — для нього — трагічні. У глибині душі існування українців і української мови він уважав за непотрібне історичне ускладнення й непорозуміння. На початку тридцятих років він у статті підтримав сталінський терор проти українських мовознавців, що “відривали українську мову від російської”. Але українці й українська мова існували, і з цим треба було знайти якийсь modus vivendi.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: