Комета Оксана

2 Feb

оксаназнайшла свого есея про Забужко, писаного 2001 року для Книжника-Rewiev. Не застаріло, нє.

Олена Чекан

Репортаж із зашморгом на шиї-2000, або Комета Оксана

Пані Оксану Забужко я знаю давно. Ми, власне, однолітки; коли я була студенткою Консерваторії, доля закинула нас до Червоного корпусу університету на конференцію, присвячену питанням творчості. Вона ж тоді була вже аспіранткою – і запам’яталася невибувною цікавістю, градом питань на кожну доповідацьку голову. А ще – власним викладом чогось про сутність ліричного (так ми тоді й охрестили її між собою – “лірична пані”); а ще нервовими руками із тонкими рухливими пальцями. І звичайно – сережками з чогось дерев’яного, круглого, камінцевого, прибамбасового…
Відтоді я по змозі слідкувала за її ходою – то ми заздрили нашим колегам-музикознавцям у консі, у яких вона деякий час викладала естетику; то натикалися у харківському тоді ще “Прапорі” на версію біблійної притчі про Каїна та Авеля, то невідомо де бралася в хаті її збірочка віршів, то львівський товариш тикав у руки фрагменти «Польових досліджень», про які я за проживанням у благословенному провінційному містечку могла дізнаватися тільки з періодики. Ці начебто одіозні «дослідження» вразили мене точно так, як вразив свого часу лимонівській «Едічка» – нічого одіозного я там не побачила, а лиш несамовите виття самотньої душі, що над усе прагне розуміння, над усіх чекає на того єдиного, кого не замінить жоден інший. Тут ставала зрозумілою й нищівна, убивча Оксанина іронія – як самозахист, як залізна керсетка на тендітній фігурі.
Ще було багато чого – «Шевченків міф України», «Хроніки від Фортінбраса»… Останнього ж року я періодично виловлювала її «перпендикуляри» зі «Столичных новостей» і збирала в окрему течку. Та ж вийшла книжечка «Репортаж із 2000-го» – і течка перетворилася на непотріб. Та ні – стала свідком утворення з кількох малих форм однієї – великої. В результаті сталася не романна композиція з наскрізними сюжетами – а мозаїка сучасного світосприйняття, поліцентричного за визначенням.
Щоправда, наскрізні сюжетні лінії можна-таки прослідкувати в мініатюрах пані Оксани. Про киян та Київ, про людину та її самоповагу, про сакральне й профанне – їй-Бо, профанне набуває свого буденного смислу дотичного до «країни дурнів», в чому Оксана нерідко бачить ще й смішне….
В Оксаниних русизмах-жаргонізмах – реальне життя української мови; не консервованої у книжках, неіснуючої мови членів Спілки письменників. З іншого боку, це не суржик перевертнів. Перед нами – жива, формована на очах мова мегаполісу – перпендикуляр і до російськомовної «Столички» і до лабораторного спілчанського дистиляту.
Щодвотижнева колонка Оксани Забужко «Перпендикуляр», як виявилося, не була нотатками, як і не репортажами і не лайфовими історіями. Зібрані під однією обкладинкою, ці тексти разом явили собою – Репортаж. Резонуючи один від іншого, вони набули нової якості – масштабності, не ліричної замальовки, а радше епічного узагальнення. Вони створили колажну цілісність – не постмодерну, як напрошується сказати, аби потрапити «в ногу со врємєнєм» – а відповідно до законів музичного романтичного циклу – якими були, приміром, «Прекрасна мельниківна» Шуберта чи шуманівський «Карнавал». Спостережливість укупі з умінням осмислити спостережене, відкинувши ефемеридний «лайф», – ось сутність Оксаниного Мега-Репортажу.
Такі матеріали взагалі не є ні злободенні, ані моментальні. Вони, незважаючи на їхнє можливе швидке народження, пишуться все життя – бо кадри з життя надихають на роздуми, більше – на драматичні іноді узагальнення глобального плану. Так іноді більше від живопису хвилює фото, бо в собі таїть два плани – минущий та вічний. Цілком симптоматично, що з’явилися вони саме у “Столичці”, яка вдало поєднує “бульварний” формат з уважністю та серйозністю аналітичного тижневика. Есеїстика в цьому тижневикові явно превалює над аналітикою та інформаційністю, вливає у його творчий колектив не просто спостерігачів – а людей із літературним даром, із “легким пером”…
Оксана, здається, не боїться нікого. Чисто тобі фучиків “Репортаж” із заключним “Люди, я любив вас! Пильнуйте!” – з тією лиш різницею, що нині часи пішли спокійніші. Але наша генерація – ті, що зростали комсомольцями і кандидатами у члени, і не те, щоб ненавиділи, а зневажали отой зогнилий непотріб навкруги, – пам’ятає преуважні погляди “підсадних” студентів та колег; і десь усередині нема-нема та й народжується іноді смокчучий холодок. Ця ж “лірична пані” – як комета: кажуть, у них буває по кілька хвостів, більше за те – комета уміє літати хвостом уперед. Отак: як захоче, то й літатиме хвостом уперед, і ніхто їй не указ! Люди, вона любить вас! Пильнуйте!

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: