Комета Оксана

2 Лют

оксаназнайшла свого есея про Забужко, писаного 2001 року для Книжника-Rewiev. Не застаріло, нє.

Олена Чекан

Репортаж із зашморгом на шиї-2000, або Комета Оксана

Пані Оксану Забужко я знаю давно. Ми, власне, однолітки; коли я була студенткою Консерваторії, доля закинула нас до Червоного корпусу університету на конференцію, присвячену питанням творчості. Вона ж тоді була вже аспіранткою – і запам’яталася невибувною цікавістю, градом питань на кожну доповідацьку голову. А ще – власним викладом чогось про сутність ліричного (так ми тоді й охрестили її між собою – “лірична пані”); а ще нервовими руками із тонкими рухливими пальцями. І звичайно – сережками з чогось дерев’яного, круглого, камінцевого, прибамбасового…
Відтоді я по змозі слідкувала за її ходою – то ми заздрили нашим колегам-музикознавцям у консі, у яких вона деякий час викладала естетику; то натикалися у харківському тоді ще “Прапорі” на версію біблійної притчі про Каїна та Авеля, то невідомо де бралася в хаті її збірочка віршів, то львівський товариш тикав у руки фрагменти «Польових досліджень», про які я за проживанням у благословенному провінційному містечку могла дізнаватися тільки з періодики. Ці начебто одіозні «дослідження» вразили мене точно так, як вразив свого часу лимонівській «Едічка» – нічого одіозного я там не побачила, а лиш несамовите виття самотньої душі, що над усе прагне розуміння, над усіх чекає на того єдиного, кого не замінить жоден інший. Тут ставала зрозумілою й нищівна, убивча Оксанина іронія – як самозахист, як залізна керсетка на тендітній фігурі.
Ще було багато чого – «Шевченків міф України», «Хроніки від Фортінбраса»… Останнього ж року я періодично виловлювала її «перпендикуляри» зі «Столичных новостей» і збирала в окрему течку. Та ж вийшла книжечка «Репортаж із 2000-го» – і течка перетворилася на непотріб. Та ні – стала свідком утворення з кількох малих форм однієї – великої. В результаті сталася не романна композиція з наскрізними сюжетами – а мозаїка сучасного світосприйняття, поліцентричного за визначенням.
Щоправда, наскрізні сюжетні лінії можна-таки прослідкувати в мініатюрах пані Оксани. Про киян та Київ, про людину та її самоповагу, про сакральне й профанне – їй-Бо, профанне набуває свого буденного смислу дотичного до «країни дурнів», в чому Оксана нерідко бачить ще й смішне….
В Оксаниних русизмах-жаргонізмах – реальне життя української мови; не консервованої у книжках, неіснуючої мови членів Спілки письменників. З іншого боку, це не суржик перевертнів. Перед нами – жива, формована на очах мова мегаполісу – перпендикуляр і до російськомовної «Столички» і до лабораторного спілчанського дистиляту.
Щодвотижнева колонка Оксани Забужко «Перпендикуляр», як виявилося, не була нотатками, як і не репортажами і не лайфовими історіями. Зібрані під однією обкладинкою, ці тексти разом явили собою – Репортаж. Резонуючи один від іншого, вони набули нової якості – масштабності, не ліричної замальовки, а радше епічного узагальнення. Вони створили колажну цілісність – не постмодерну, як напрошується сказати, аби потрапити «в ногу со врємєнєм» – а відповідно до законів музичного романтичного циклу – якими були, приміром, «Прекрасна мельниківна» Шуберта чи шуманівський «Карнавал». Спостережливість укупі з умінням осмислити спостережене, відкинувши ефемеридний «лайф», – ось сутність Оксаниного Мега-Репортажу.
Такі матеріали взагалі не є ні злободенні, ані моментальні. Вони, незважаючи на їхнє можливе швидке народження, пишуться все життя – бо кадри з життя надихають на роздуми, більше – на драматичні іноді узагальнення глобального плану. Так іноді більше від живопису хвилює фото, бо в собі таїть два плани – минущий та вічний. Цілком симптоматично, що з’явилися вони саме у “Столичці”, яка вдало поєднує “бульварний” формат з уважністю та серйозністю аналітичного тижневика. Есеїстика в цьому тижневикові явно превалює над аналітикою та інформаційністю, вливає у його творчий колектив не просто спостерігачів – а людей із літературним даром, із “легким пером”…
Оксана, здається, не боїться нікого. Чисто тобі фучиків “Репортаж” із заключним “Люди, я любив вас! Пильнуйте!” – з тією лиш різницею, що нині часи пішли спокійніші. Але наша генерація – ті, що зростали комсомольцями і кандидатами у члени, і не те, щоб ненавиділи, а зневажали отой зогнилий непотріб навкруги, – пам’ятає преуважні погляди “підсадних” студентів та колег; і десь усередині нема-нема та й народжується іноді смокчучий холодок. Ця ж “лірична пані” – як комета: кажуть, у них буває по кілька хвостів, більше за те – комета уміє літати хвостом уперед. Отак: як захоче, то й літатиме хвостом уперед, і ніхто їй не указ! Люди, вона любить вас! Пильнуйте!

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: