Волинь: “Миленькие”

21 Dec
справді голубоока, даруйте на поетизмі

справді голубоока, даруйте на поетизмі

Нарешті – про волинську поїздку у позаминулі вихідні.

Пані Мирослава точена і пишноволоса, темпераментна і говірка. Мама Олесі Коменди, нині ми у них за столом, їмо і хвалимо все, бо всього багато, все натуральне і правильне, і до кожної страви знаходиться розмова. Піст – то ж подані вареники (“вушка”) з капустою, манюсінькі пиріжечки з пшоняною кашею (каша солодкувата, і ніколи не думала, що це може бути так смачно), маринований оселедець і ще сила-силенна всякого вже скоромного, але на те гості.

Багато говоримо про “східняків” і “западенців”, про Рух і комуністів, про Майдан і різних людей. Пані Мирослава любить згадувати батька, свою сім’ю, дитинство. А я люблю таке слухати.
Питаюся про голод.

– Не було у нас голоду, – рішуче заперечує вона. – У тридцять третім ми були під Польщею, а після війни – нє, сюди вони не потикалися. А от люди… Люди жебрали до п’ятдесятого году. Мені було три роки, і я їх пам’ятаю.
Ми називали їх “мілєнькіє” – о, сьогодні знов мілєнькіє ходили. Вони просили їсти: “миленькие, дайте хоть что-нибудь”. Одного разу зайшла в хату жінка, висока така, тонка, вся в чорному, запнута, і з нею дитинка, хлопчик років чотирьох. І кажуть – дайте поїсти хоч що-небудь, а он у вас теж дитятко мале – а ми дадім вам такого-о автобуса. І простягають іграшкового, такого яскравого – жовтого чи червоного – отакого, – пані Мирослава показує п’ядь.
Ми дали їм, що було на столі – каші якоїсь чи що. А автобуса батько суворо наказав: віддай людям зараз же. А мені так шкода було іграшки…
Пані Мирослава ніяково посміхається – які там забавки у повоєнних Локачах… Їм, дітям священика, згодом перепало у школі: “он диви, диви, попівна салют тримає”. Олеся те саме зауважує з іншого приводу: тяжко бути не такою як усі.

А ще ми обговорюємо “мілєнькіх” із Віктором, і він висловлює сумнів: вони по-рускі говорили? Дивно, адже по війні навіть у селах Донбасу мовилося українською. А в містах не було аж такого голоду.

І се правда. Задумуємося – можливо, “мілєнькіє” були сім’ї “лишенців”, тобто тих, хто чимось завинив перед владою – наприклад тим, що не втрапив до евакуаційного вагона, бо старих батьків мав чи місця не було… “не могли всі виїхати” – завжди казала мама. І Вітя розповіда своє сімейне, теж болюче і невигойне. І ведемо далі про зламані життя, про безвихідь і відчай, про клини, що розходяться по поколіннях, про генетичну пам’ять у прийдешніх… жінки, а надто діти, приречені на голод, кпини, знущання, обмеження в правах, скільки горя на цій землі, і відчуваю, що воно нікуди не поділося, а висить мені темним згустком, і вже Андрейко, сам волиняк, туркоче “не беріть аж так до серця” – а не можна, не можна…

Відповідей: 2 to “Волинь: “Миленькие””

  1. olgakomenda Грудень 21, 2013 at 5:40 pm #

    🙂 дякую за добрі слова

    • mamache Грудень 21, 2013 at 5:41 pm #

      це я тільки сіла за писанину. усе в чернетках, а ніяк не доведу до пуття.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: