Лукаш Сатурчак “Галіція”

29 Mar

уже осінь Боже а я не маю дому
коли приїжджаю у перемиське
щоб копирсатися у собі і своїх близьких
коли розказують мені казку про те,
хто кого зарубав

Евгеніуш Ткачишин-Дицький. Епіграфом до «Галіції»

Вклинилася якось абсолютно випадково – але ж випадкових книжок не буває. Якось відійшлося від теми етнічних конфліктів та ідентичності – відаць, не можна. “Від Сяну до Дону”, – спокою мені не дає рядок з українського гімну. Надсяння, Закерзоння, Малопольща, Підляшшя… це де, гортаю старі карти, сто разів перемальовувані кордони і перевішувані прапори, тут тільки я достоту не уявляю, де це?
Отже, Перемишль.
Лукаш Сатурчак молодий зовсім перемишлянин, поляк з українським ім’ям, має трохи за 25, наразі в аспірантурі, історик, вивчає образ українця у польській літературі.
«Галіція» перший його роман. Трохи сумбурна, трохи спонтанна, але зовсім незла проза типу Прохаськової (Прохасько ж і перекладав).
Початок і кінець – наш час, молода компанія їздить Польщею, заїжджає у Пшемишль, Кракув, про щось говорять, п’ють, сміються, один пригадує, що ніби дідусь із цих країв, співпадають деякі імена, прізвища…

…а посередині – історія очима юнака. Перемиська кривава мішанина, починаючи від пацифікації 30 року, до міжнаціональних сутичок 38, приходу совітів у 39, німців у 41, ну, і далі щораз страшніше – українці, поляки, євреї, цигани, росіяни, німці… казано ж – тигель народів…

Я багато думаю про це. Іноді мені здається, що це чиєсь вміле керування і планування, диявольський розрахунок. А іноді – стихійні колективні фобії, цілком непідконтрольне на кшталт сніжного кому формування настроїв у суспільстві, чутки, плітки, не підтверджені ніким новини, уявлення, передчуття – і люди вже так перегріті, що кидаються один на одного.

Правда, правда. Як треба було піднятися температурі стосунків, щоб вибухнула така нечувана жорстокість! Польський загін приходить у сільце під Перемишлем і бачить, що сотворили українці: людей поприбивано до дверей, порізано, випотрошено, діти постріляні, розірвані на шматки. На відомсту поляки ловлять трьох українців. Їх заборонено вбивати, але одного вночі таки прив’язали до дерева і порішили, консервною банкою розрізавши живіт і випустивши нутрощі. А дівчину, тонку, гордовиту гвалтують усі підряд, і за кілька днів вона вішається. Останнього ж українця передають у поліцію і говорять, що впіймали його за вбивством товаришів, трапився якраз загін мудрих поляків і зупинив братовбивство.

Юзько, головний герой має вчительку, єврейську вихрестку Анну. Вона йому подобається, він підглядає у шибу, як вона миється. А вона весь час миється, тре себе і милить, немовби хоче стерти сама себе з землі і таким чином зникнути. Бо їй зовсім нікуди дітися, її не приймає польська громада і за нею шукають німці, і ксьондз готовий її переховати, але «за невелику вимогу», і вона рятується дивом з допомогою цього ж хлопця, а потім він її знаходить.

У кожному столітті є своє середньовіччя – цей вислів Станіслава Єжи Лєца краще звучить польською Każdy wiek ma swoje średniowiecze. Ви зрозуміли. А мені так страшно, бо ризикую дожити до середньовіччя наступного…
…і вкотре замислююся: історична пам’ять – що і для чого? В дитинстві ми вчили: «о тех, кто уже не придет никогда – заклинаю, помните». Прибравши язичницьке закляття, маємо типово християнську ідеологему: людина існує рівно стільки, скільки вона живе бодай в одній чиїйсь пам’яті. А дівчата розпитують мене про наших предків, я відповідаю що можу, і сама питаю маму, і мій поминальний список щороку все довший – і не через померлих, а через тих, про кого я дізнаюся.
Це щось інше. Але дуже близьке.

Відповідей: 4 to “Лукаш Сатурчак “Галіція””

  1. Taras Tronka Квітень 1, 2012 at 10:10 am #

    і мій поминальний список щороку все довший – і не через померлих, а через тих, про кого я дізнаюся
    – ох, як це близько… здається, зараз такий час по всій країні, якщо не всьому світові – не ми виростаємо з коріння, а якимось робом у нас, буйнозелених – відростає коріння… таке от одночасно протиприродне (бо ж має бути навпаки), але й природне явище – бо ми же звідти, і від того, що ми не відчували коріння – воно нікуди не дівалося… вони всі там, весь цей час десь були, десь жили і чекали на нас, і чекають на всіх, хто їх здавалося б, не знає…

    • mamache Квітень 1, 2012 at 10:16 am #

      це правда. іноді в церкві (коли служба не йде) говорю зі своєю прабабусею, яка померла років за 8 до мого народження. але що мені з того, коли я чую її, чую поради, чую кілька слів, яких досить.
      оце воно і є.

  2. Taras Tronka Квітень 1, 2012 at 10:11 am #

    А щодо середньовіччя – є таке, але й тому ж є надія – у кужному столітті має бути своє Відродження…

    • mamache Квітень 1, 2012 at 10:17 am #

      добра надія. я тільки знаю як мистецтвознавець, що Відродження є лиш тонюсінька плівка на громаді того, що було, продовжувало бути і є середньовіччям.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: