До 160-річчя з дня смерті Миколи Гоголя: трохи вслід

11 Mar

Так і знала, що цей химерник знову щось утне.
Наче добру пам’ять маю на числа, а таки переплутала: 4 березня день смерті, 20 – день народження. Утім, дивно: щось наша культурна спільнота не дуже раділа з приводу ювілею.

Цього есея вішала у блозі вже. Нині додаю до нього фото, зроблені в Ніжині торік навесні. Хотіла перекласти російською і віддати у Часкор. Перехотіла. Нехай тут буде.

Фотографувала в основному Русланка, моя хрещениця. Ну, і моїх трошки.

Ніжин. Тінь Гоголя.

Колися б’юстик Гоголя стояв на чорному полірованому постаменті під березами та липами, збоку від білої, майже античної колонади Ніжинської вищої школи. Щось не сподобалося тодішнім покращувачам – і на це місце угніздили фундаментальне погруддя князя Безбородька. А маленький засновник критичного реалізму безславно переїхав на задній двір, де йому одразу відбили видатного носа. І звідти безносенко спостерігав за повсякденною метушнею, снуванням студентів, собачими бійками, щорічним збиранням неймовірної кількості березового соку…
На території універу, в кущах бузку теж є Гоголь – сіро-похмурий і радянсько-позитивний. Де ділася загадковість, куди пропали насмішкуватість і пронозливе єхидство… І звідки у цього середньостатистичного хрестоматійника бралися моторошні видіння, що лякали мене з дитинства незгірше за сучасні кіножахи: ось простоволоса відьма злітає у відкритій домовині, ось мертвяк на кладовищі волає “душно мені, ду-у-ушно”, роздираючи горлянку восковими пальцями, а ось і сам письменник перевертається, бідолаха, оживши во гробєх…
Боже ж мій, як я боялася у дитинстві отак не до кінця померти – і прокинутися під землею… Такий містичний, незбагненний Гоголь діяв сильніше, ніж Гоголь “Старосвітських поміщиків” чи “Тараса Бульби”. Приїхавши до Ніжина за вузівським розподілом, я усвідомлювала потроху: Гоголь, живий і жвавий, бешкетний і розумацький, ходив цими вулицями, молився у цих церквах, скуплявся на ринкові… На тому ринку – який і нині – серце Ніжина, і разом з ним пішохідна вулиця Гоголівська, на яку по черзі визирають церкви: Троїцька зі дзвіницею, грецькі Всіхсвятська і Михайлівська, бароковий Миколаївський собор із теплою церквою Іоанна Предтечі, перебудованою під Будинок культури; Благовіщенський собор із монастирськими будівлями, збудований на честь Полтавської перемоги 1710 р. (перемоги чиєї??? над ким???) двоповерхова Іоанна Богослова 1852 року, якої Гоголь не міг бачити, бо якраз того року помер у Москві.
У Ніжині дуже багато церков, як на невелике містечко. Ніжин – спасенне місце; і чи не намоленість місця спричинила появу “Роздумів про Божественну літургію”? Цілком ймовірно – натяки на відзначеність міста Господом зустрічаємо у грецьких хроніках (саме грекам, мудрим торговцям і господарям, багато чим зобов’язаний вигляд та імідж сучасного Ніжина). Щось подібне чуємо в місцевих усних переказах – про Чорнобильську біду, яка дивним чином помилувала Ніжин; нібито вийшов батюшка з електрички, поклонився на всі чотири боки, осінив усіх хрестом і сказав щось про Богоспасенний град Ніжин…
У цьому самому Богоспасенному граді Микола Гоголь провів сім років свого життя. Вулицю Московську навіть описав у «Мертвих душах»: «мостова взагалі була поганенька…», «дуже била в очі жовта фарба на кам’яних будинках і скромно темніла сіра на дерев’яних…» Гоголь не просто побутописцем, а провидцем був, виявляється; і ядучо-сліпучу жовтість коронної фарби НІФАРу, місцевого лакофарбового заводу, теж творчо передбачив…

“…Де-не-де просто на вулиці стояли столи з горіхами, милом та пряниками, схожими на мило”. З незначними асортиментними корективами – майже сучасна уже згадувана Гоголівська. Бо не тільки історичними спорудами вона славна – але й безліччю знайомих ніжинських облич: одні – на базар, а інші – уже набазарювалися…
Між тим, саме тут проходила колись Чорна рада, на якій галасом та кулаками доводив правоту простий люд. Тут же й пам’ятник місцевим міліціонерам, що загинули в боях із махновськими бандами, йолки, хто більша банда був – це ще питання. І тут-таки страчено було колись ніжинського полкового ката Павла Мацапуру за “тілоядєніє та інші страшні гріхи”.
…згодом “ти ж моя мацапурочка” стало чути від матері до замурзаної дитини – от химерія часова, воістину один крок від страшного до смішного, від величного до мізерного… Як і сам Ніжин, зрештою, – від шкільного спортмайданчика, побудованого на колишньому кладовищі, до дбайливо й ревно відродженого Благовіщенського монастиря з новоприбулими ченцями. Від розкошів старої інститутської бібліотеки, дивом спасенної від затоплення у роки війни, – до не менш унікальних “Гоголезнавчих студій”, цілої філологічної школи, яку наполовину розігнав один з ректорів.
І що то за химерники перетворили Ніжин із самобутнього й самодостатнього містечка на далеке передмістя Києва? Перепаскудили славетний Графський парк, вирубавши старі дерева, захезали Графський ставок, з якого колись русалки визирали, лякаючи Гоголя, а нині хіба п’явки; замуляли Остер, колись судоходний… З іншого боку – що за подвижники відроджували церкви протягом останнього часу– безкоштовно, у вільний час шкребли засмічену підлогу, викошували траву, корчували дерева, фарбували недавній спортивний зал, звалище сміття, базарний склад, перетворюючи їх на Дім Господній…
Що за люди? Та ті ж самі, що свого часу викричали правобережного гетьмана і замордували страшного ката, вивели ніжинські огірочки й запатентували “Горобинову на меду”. Полкові козаки і мужики-гречкосії, дбайливі греки, заможні цигани і колоритні ассирійці. Звичайні люди, якими населено провінцію і між якими трапляються генії, химери, привиди, герої… Часто цитований вислів письменника, вибитий на черговому, третьому вже погрудді Гоголя (цікаво, чому не є в Ніжині жодного пам’ятника письменникові у повний зріст?) варто було б навести повністю.
І ним закінчити, і над ним замислитися добре: “Та інша доля письменника, що ризикнув викликати назовні все повсякденне, те, чого не бачать байдужі очі, – всю вражаючу багнюку дрібнот, що оплутали наше життя, всю глибину холодних, подрібнених повсякденних характерів, якими кишіє наш земний, часом гіркий і нудний шлях – і міцною силою невблаганного різця насмілився виставити їх опукло і яскраво на всенародні очі!.. Суворе його поприще, і гірко відчує він свою самотність.
І довго ще призначено мені дивовижною владою йти поруч із моїми химерними героями, оглядати велично мимойдуче життя, оглядати його через видний світові сміх і незримі, невидимі йому сльози”.

Отак іде потрошку життя невеличкого Ніжина – а поруч із ним іде Гоголь, дотепник і містик, фантаст і побутописець, – іде, змахуючи часом непрохану сльозу…

пам'ятник Гоголю в центрі міста

вулиця Гоголівська

з боку Гоголівської: Миколаївський собор

з боку Гоголівської: Греко-Всіхсвятська церква

Благовіщенський собор нині в риштуваннях; а я пам'ятаю одну з комісій ще за просвітянської бутності; вельможні дяді доводили, що церква не підлягає реставрації, бо має неусувані недоліки - тріщини у фундаменті

церква Іоанна Богослова з боку Гоголівської. Нині не діє. Здається, тут міський архів. утім, не пам'ятаю точно.

вул. Московська

річка Остер, колись судноплавна. через неї Ліцейський міст, за яким починається територія університету ім. Миколи Гоголя - колись Ніжинського ліцею вищих наук.

колонада Ніжинського університету

колись дортуари вихованців; нині музичний факультет, якому віддано стільки років

типовий ніжинський краєвид: провулок Інститутський

не менш типовий пейзаж. вул. Московська. фарба НІФАРівська.

Відповідей: 3 to “До 160-річчя з дня смерті Миколи Гоголя: трохи вслід”

  1. Irina Rostovska Січень 7, 2014 at 12:28 am #

    Як завжди, сильно, зворушливо й В.Лучно:))
    Браво, Олено Ернестівно!!

    А кращого виду у Ніжині, ніж на колонаду університету, дивлячись з музпеду , годі й шукати…
    Мої незабутні враження дитинства – саме вона, ця колонада… і дуже круті і слизькі тоді сходинки в музпеді, чи Ви їх пам’ятаєте? …по яких так зручно було з’їжджати з сестрою на м’яких дитячих попках:)
    А особливий, неповторний запах Гоголівського корпусу, я відчуваю його щоразу: чи – то так пахнуть масивні дубові двері, чи – то старовинний паркет, а, може, товстелезні стіни? А ще – пам’ятаю величезне дзеркало, дуже давнє, ще за часів князя Безбородька, мабуть, зі справжнього срібла, бо відображення у ньому було незвичайно м’яким, гармонійним і навіть дещо покращеним..
    і двометрові дзигарі з маятником, що так ритмічно й вагомо відбивали неспішно плинучий тоді час… куди це все поділося?
    Ми жили тоді поруч з музпедом – у п’ятиповерхівці, а за стінкою – краща подруга дитинства – Маринка Палаєва, і її мама, моя хресна, завжди вивішувала власноруч пречудово намальовані плакати до свят у чистесенькому під’їзді, і двері не зачинялись ніколи на ключ вдень, інколи і вночі.
    Моя бабуся дружила з талановитим фотографом і чудовою жінкою Тамарою Пінчук. А поверхом нижче жив диригент Микола Конович Мельник, і ми з Маринкою зовсім малими називали його – Кокон Коконович, – просто нам так чулося, як чулася колись моєму братику – Панда Григорівна:))

    То був зовсім інший Ніжин, – Ніжин культурний , Ніжин освічений, Ніжин чистенький – а може, мені так здавалося у дитинстві?
    Я зростала багато у чому в тепличних умовах, я в принципі не бачила всієї облуди радянської епохи, як не бачила тоді сміття й п’яних на вулиці й не чула матюків. Зараз поблизу нашого будинку по бувшій вул.Кірова , а тепер – Незалежності, – два ПТУ і відповідний рівень культури, а сміття – на дитячих майданчиках,
    шановному й невловимому Миколі Васильовичу було б де розгулятися…
    Зате ми виховуємо сусідів теж – бездоганною українською і вишиванкою у школу, вивішеним з балкону державним прапором і розучуваними мною під час декрету етюдами Шопена – неодмінно на forte!

    • mamache Січень 7, 2014 at 3:27 am #

      гг, чи пам’ятаю я ті сходинки? авжеж, бувши вже вагітна Ілюшею, я чогось підхопила на руки малого Гошу і почала з ним спускатися тими сходами – з’їхала, підвернула ног, та дуже, розпухла вся і довго ще мені боліла.

      а щодо культури – знаєш, Ірочко, культура як слойоний пиріг, багатошарова, тоді ми були в цім шарі – ви маленькі, ми молоді, вони старші і мудріші. зараз почати згадувати Ніжин своєї молодості – не перебрати всіх, не передумати, подумки дякуючи кожному з них – за науку, за добро, за ласку…

      аби ти знала, Ірочко, як часто я згадую Олександра Яковича – все ж таки двадцять років уважного, чуйного і дуже теплого ставлення до нас і до мене зокрема. Це не тому пишу, що ти його донечка, а тому що це щира правда: повторюємо досі його слова й вирази,

      до речі, ми з ЮІ між собою називали його “батечко”, знаєш про це?

      ))))

      Ну а те, що Ніжин – Богоспасенне місто, я знала завжди. з того 1984 року, коли приїхала вперше і постукала до Ростовського у квартиру, а він відчинив і не питаючи, хто я є, сказав “заходьте”.

      • Irina Rostovska Січень 8, 2014 at 8:39 pm #

        Дуже приємно мені чути таке… а пан батько передає вам обом найщиріші вітання і найкращі побажання!!:)

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: