люди люблять міфи. міф трохи не те, що казка. казка – це те, чого не було. а міф – це те, що було, тільки було не так, як було, а так, як нам розповідають.
бо як було насправді, все одно ніхто не знатиме. хіба інший розкаже. але він теж розкаже не правду, а те, що він розкаже.
Нібито просто під Оперою піді Львовом тече Полтва. Мало того, саме під Оперою проходить міська каналізація. Ризикну сказати, що це, очевидно, єдине ціле. У Львові кажуть, ніби одним з промислів місцевих батярів було під час вистави пробиратися каналізацією, вилазити через туалети і обчищати гардероби.
Цікава легенда. Оперний театр взагалі є місцем для містифікацій. У Бальзака є невеличка новела “Сарразин”, на неї Ролан Барт зробив куди більш відоме тлумачення “S/Z”, досвід прочитання бальзаківського тексту, класичний постструктуралістський труд, семіотичний путівник, часом цікавіший за оригінал.
Юрій Андрухович у “Перверзії” будує навколо Опери і основну інтригу роману, і його кульмінацію. З імпрез у львівській Опері, нагадаю, починали свою публічну діяльність Бу-Ба-Бу. Ну, і власне – привиди опери: сліди італійських комедіантів, тіні мандрівних акторів часів Австро-Угорської імперії, перший міський театр на сучасній площі Івана Підкови, єзуїтський колегіум із залою для вистав… і згодом, у 1900 році відкрита ця споруда, що нині зветься Львівською оперою.
Це перше міфоджерело. Друге – використана ідея стамбульської Цистерни Базиліки, підземного водосховища, з якого зроблено цікавенне місце для відвідувань. Я писала про цистерну у блозі, це один зі стамбульських дописів.
А тут маємо дуже милу місцинку:
звичайний підвал, і дерев’яні місточки, і каламутна вода дзюркоче чисто тобі справжня Полтва, і стоять усюди мішки з сіном, мабуть, для антуражу, і майже не пахне вогкістю, а тільки річковою водою, і розвішаний театральний реквізит.
а в самій кнайпі столики зроблені як контрабасові футляри і на стінках особисті речі примадонн. особливо мені сподобалася носова хусточка з вензелем Великої Соломії. хтозна, що там було насправді; але за міфотворення варто вибачити творцям кнайпи все.
навіть мерзенну лаваццу замість справжньої львівської кави.
бо споглядаємо на очах народжуваний новий львівський міф. власне, теж Бартова ідея: міф — не survival, не рудимент архаїчної свідомості, а величезна частина сучасної культури. у Львові зараз багато вже таких музеїв і музеєподібних місцинок. Зрештою – крім експонатного благоговіння й музейного пилу, тут може знайтися чимало цікавого. Ох я доберуся до них…
вхід до кнайпи, звичайне собі підземелля, чи бомбосховисько, щось таке
по дерев'яних місточках проходимо коридором. дивно, але сирістю не тхне. натомість пахне деревом, сухою соломою. і водою, звичайною річковою водою
за віконцем - Полтва. принаймні мені хотілося б так думати
цілком невинний жарт, здається, причому, що зовсім недалекий від істини
ось персональні речі великих актрис. смішне й величне поруч. як і належиться в житті
Mama Che 
Лавацца дійсно гидка, може через воду Полтви, на якій її варять.
Щодо “Перверзії” та S/Z. Як на мене, у назві андруховичевого роману є алюзія до Барта, бо правильно “ПерверСія”.
не дивуюся анітрохи. з Андруховича станеться.
гарний виходить кругообіг Полтви у природі (в каву – і знову в річку) :))
власне як і все інше 🙂