“Говорити”. Голодні родичі Тані Малярчук

14 Feb

Книжечка Тані Малярчук “Говорити” вийшла у “Фоліо” 2007 року. Я купила її тільки-но; по-перше, не так аж ганяюся за новинками, почула, прочитала двійко оповідань, сподобалися. Зайшла в “Є” та й купила: недорого, гарно оформлено, коректора, щоправда, розстріляти б, але хай вже.
Прочитавши, передивилася кілька рецензій. Ще раз перечитала.

Скажу вам, таке варто читати. Не хочу сказати, що це супердовершений стиль чи надзахоплива інтрига. Чи блискуча есейна форма. Ні. Це література такого, так би мовити, “душевного” типу, читаючи яку, не раз дивуєшся “ти ба, точнісінько як у мене”, не раз зазираєш у душу собі і своїм близьким, пригадуєш своїх старших, своє дитинство, хоч як би сама Таня вустами героїні опиралася чужому безсмертю як нав’язуванню чужих спогадів.

Послухаймо інших коментаторів, адже я трохи услід читаю, хвиля вже вляглася. Одні кажуть — книжка читається на одному диханні. Терпіти не можу це розтягане твердження, яким прикриваються, коли не мають чого сказати. Що значить “на одному диханні”? – малабукаф? короткі речення? є вільний час? обмаль діалектизмів і іншомовних слів, за якими слід пірнати до словників?
А інші дорікають, що оповідання Малярчук виглядають як чужий гомін у черзі чи в поїзді. Як на мене, в цьому немає нічого поганого, вміння дослухатися до чужих сторі, які згодом надаються до літератури, – велике вміння. І Таня цим володіє досконало.
Багато хто аналізував книжку як четверту в доробку молодої письменниці, трохи аж зловтішно, мовляв, гарний був деб’ют, а нині таке… Не знаю. Я поставилася до оповідань феноменологічно. Як до факту, коротше. Це теж підхід.
Оповідання розкладено по трьох частинах “Голоси”, “Замагурка” і “Батарея Муравйова” – в першім взаємопереплетені історії, ситуації з різних поглядів, у другім — мікрокосмос маленького села, у третім — міські історії “ліхіх 90-х”.

Тем та ситуацій багато. Але два основні питання Таня формулює у ключовому і найкращому, на мій погляд, оповіданні “Смерть, якої нема”.

Перше з вуст жінки небіжчика, від якого бачила мало доброго: “Чоловіче, що ти по собі лишиш?!”
Друге — від героїні про свого тата: “Він ніколи нічого не вмів “по-людському”. Особливо — плакати, коли хтось вмирає, і любити, коли хтось ще живе”. Небіжчик, утім, – це татів тато, нескладно догадатися, що ланцюжок хронічної нелюбові не перервався, а отже, і смерті нема. Це теж тяглість — але зі знаком мінус. Такий собі історичний оптимізм навиворіт. Лишається тільки сподіватися, що він урветься в наступнім поколінні…

А от де корені такого невміння любити? Я багато думала про це. Моя бабуся завжди казала: “Мачуха” і “Война проклята”, і сирітство я сприймала як найбільше зло. Чистісінька правда (хоч наявність батьків не конче означає протилежне). А ще у них усіх, у моїх старших, були штучно створені люблячою державою голоди, про які я вперше почула від своєї вчительки. До речі, Ліда Мусіївна нібито ж і любила дітей, але й за чуба тягала і молоко з пінкою примушувала пити (найменшого сентименту, просто знаю, що часом про таке згадують трохи не ностальгійно).

Нє. Немає у мене ностальгії за дитинством. Як і у Тані. Надто багато я чула і бачила у жорсткім пролетарськім середовищі. Я ж городська, а Таня з села, але менше з ним. Механізми нелюбові у селян і міщан трохи різні. Результати — ті ж самі. Неповага до жінки. Неповага до дитини. Зневажання душевних порухів, інтелектуальної праці і особистого простору. Глибоко вкорінена нетолерантність до чужої думки.
І генетично передана звичка над усе боятися голоду. А отже, над усе інше цінувати задоволення від жрачки.
Боюся, що це культуротворча риса. Я ще подумаю над цим.

Відповідей: 4 to ““Говорити”. Голодні родичі Тані Малярчук”

  1. Taras Tronka Лютий 18, 2012 at 8:15 am #

    Ух ти, як цікаво написано!🙂

    Я теж читав цю книжку, але вона мені дала настільки мало, що вирішив про неї й не писати, закинувши в голові на полицю химерної, споглядально-пасивної “станіславської школи”, яка майже ніколи не була мені близька, а також до штибу особистих щоденників людей, які оповідають свої недоподолані, задавлені, недовідчуті, недопережиті комплекси і страхи, які можуть бути цікаві хіба їм самим та людям із такими же вивихами (не сприйміть це як негативну оцінку, я чудово розумію, що абсолютно “нормальних” і “невивихнутих” людей майже не існує, хіба “вивих” у кожного різний і в різному ступені). Разом з тим розумію, що як терапевтичний метод таке виговорювання може бути дуже корисним, і сподіваюся, що усі автори (і солідарні з ними читачі) в результаті отримують звільнення і повертають собі здатність до вільного життя. От що згадалося зараз – це постійний подив, як люди (причому і дорослі!) можуть бути такими хронічно безпорадними – щодо самих себе, своїх рідних, свого світу. Так що, мабуть, Малярчук таки може писати, і таки знає, про що і для кого🙂

    П.С. Ага, це очевидно культуротворча риса. Чи, точніше, культуроспотворююча😦

  2. mamache Лютий 18, 2012 at 9:40 am #

    власне.
    Тарасе, мені радісно, що ми говоримо про одне і те ж, тільки з дещо різним “притиском” чи як сказати. хтозна, чи Таня дає собі раду таким писанням, маю на увазі, чи позбавляється вона комплексів, а чи позбавляє інших. і взагалі чи стоїть таке завдання. на виговорювання комплексів існують щоденники, дудочка з комишу, психоаналітики і найближчі друзі.
    мені особисто було цікаво читати, хоч і не так щоб аж. але привчаю себе, оскільки я багато читаю, то багато і писати про це. наразі шукаю жанр і спосіб висловлювання, бо традиційна рецензія мені не підходить.
    і хотілося, щоб:
    людина, що читала, – погодилась чи не погодилась і, можливо, вступила в розмову.
    людина, що не читала і не збирається, – принаймні знала, про що там.

    адже проблема дайджестів та притомних тлумачень у наш час хронічної нестачі часу стоїть дуже гостро.
    до того ж перекази, стислі виклади і такі “путівники” по літературі іноді корисніші (та й цікавіші))))))))) за саме читання.

    заходьте, Тарасе. рада Вам. Колися Ви мали блог на вордпресі, я бувала там кілька разів. зараз чомусь пишеться, що автор хев ділітед зис блог))

    до зустрічі.
    Олена

    • Taras Tronka Лютий 18, 2012 at 6:47 pm #

      Дякую, пані Олено🙂 З блогом має бути все гаразд – заходьте сюди: http://tronkablog.wordpress.com/ , буду радий Вас бачити, там не мало бути жодних змін, хіба постів додалося🙂

      І щодо дайджестів-відгуків про книжки погоджуся – от зара зберуся з силами, надихнуся Вашим прикладом, і напишу парочку🙂 А більшість фільмів я вже давно за рецензіями “дивлюся”🙂

  3. mamache Лютий 18, 2012 at 6:56 pm #

    уже полізла
    бачу про Ворошиловград Жадана і ще багато всякого.завтра рано читатиму, матиму вільний час
    а блог так само виглядає, як рік тому. десь минулої зими я заходила. я так моніторю ТОПи час від часу. їй-Бо, на вордпресі трапляються цікаві люди і цікаві теми.

    Дякую.
    Кіп-ін-тач

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: