Взагалі-то йшлося про візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія. Це частина дискусії про основоположну монографію, думка Юрія Чорноморця. Але, як в усякій глибокій думці, тут далеко не тільки про візантійських неоплатоніків.
Наостанок хотілось би сказати кілька слів про впевненість у наукових результатах, досягнутих багаторічною працею, а також про корисність відлюдництва. Сучасна наука прищеплює молодим вченим невпевненість у собі та ставить як умову їх зростання участь у численних конференціях. Альтернативні стратегії сприймаються як певний виклик. Між тим ці стратегії часто є ознакою особливого наукового покликання і нічим більше. Впевненим в своїй правоті був Д. Б. Харт, коли писав «Красу нескінченного», і в результаті вийшла найкраща фундаментальна книга сучасного православного богослов’я. Впевненим у своїх книгах є митрополит Іларіон (Алфєєв), і це теж певний позитивний приклад для православних вчених. Кінець-кінцем впевненими у своїй правоті були всі найвидатніші богослови сучасності — Карл Барт, Ганс Урс фон Бальтазар, отці Георгій Флоровський та Думитру Станілоае. Всі вони були трохи відлюдниками. І участь в конференціях лише збивала їх з робочого ритму. Всі свої кращі праці вони написали завдяки певній концентрації, обмеженню кола власного спілкування, скерованості на творчість та закоханості в тексти. Спілкування в їх житті мало місце, але вони не вважали, що істина — це щось, що існує в людському спілкуванні. Істина — вона є, навіть якщо богослов працює сам, і свідком його праці є лише Бог. Науковий подвиг чимось схожий на чернецтво, але світ біля-наукової риторики намагається зловити кожного науковця в свої сіті. І кожен має право на вибір — чи жити йому в своєму кабінеті, працюючи з дня на день, чи мчатися по хвилях наукового дискурсу, іноді уриваючи час на власне наукові студії. Вибір важкий, зробити його треба, а якогось компромісу чи балансу сьогодні досягти практично неможливо.
Особисто мені нічого додати. Хіба що як отой Нюхмумрик: гмикав, коли був згоден і не мав чого сказати ще.
Mama Che 
О, це прекрасно.
Смішний, узагалі, невроз колективної свідомості – оте прагнення неодмінно ходити табуном. Якщо свідки не присутні, то ти типу відсутній у цій реальності.
еге ж,
а сковородинську ноту надибали там? “світ ловив мене, але не спіймав”.
точніше і не скажеш. так само як і про невроз колективної свідомости. з цієї точки зору дуже показовий сервіс у твітері: прагнення позначати, де саме знаходиться твіпл. Я спочатку плювалася, а потім зрозуміла, що це дуже показово. і невідворотно.
“мчатися по хвилях наукового дискурсу”
Вам не здається, що “мчатися” – русизм?
А там багато русизмів, пане Андрію: “умову ЇХ зростання”, “і нічим більше”,
“іноді уриваючи час”… та менше з тим. я давно вже ставлюся до цього спокійно. автор досить ясно мислить і відповідно викладає.
звичайно, читати добірну мову – воно приємніше. але я іноді просто незручно почуваюся, коли людина у пошуках слів починає робити паузи, задумуватися, мало не заїкатися.
так і хочеться турсонути: “дєтка! хочеш сказати руське слово? то кажи, не мучся…”
Олено, яка прекрасна цитата, дуже дякую! буду перечитувати щодня, налаштовуючись на робочий лад 🙂
та так же ж.
анахоретство (чи кось так) – наше фсьо. я ніколи не розуміла, для чого пуста колотнеча навколо наукових чи будь яких інших конференцій. є ти сам, є Бог над тобою – чого іще треба?
Комунікації треба. Слухача. Вдячних очей аудиторії.
Суперечок і дискусій.
“Некоректних висловів”.
Таке…
і це правда.
але мені вистачає кількох пар очей. кількох слухачів, нехай навіть і з некоректними висловами.
а для таких анахоретів, як я, Інтернет – самоє оно.