Мумі-тролі: знову недитячі казочки

24 Dec

Учора до ночі читала “Невидиме дитятко”, збірку оповідань Туве Янсон. Про таке я вже писала. Від великих повістей ці різняться лише розмірами. Але не багатством смислів.
Отак читала я і слухала зиму. І уявляла себе поперемінно кожним із героїв казочок.

малюнки самої Туве Янсон

Весняна пісня. Великий анахорет Нюхмумрик у пошуках нової мелодії намагається усамітнитися, але його спокій порушує безіменне звірятко. І ця зустріч виявляється несподівано важливою для обох…

“Вечір, немов пісня, – подумав Нюхмумрик. – Нова пісня, у якій трохи сподівань, ще трішки весняної меланхолії, а решта – нестримне щастя від подорожі, самотності та злагоди з самим собою”.

Жахлива історія. Двоє братиків-мудриків граються в подорож. Старший весь час лякає меншого, потім батьків. Ні, він не бреше, він фантазує. Але знайдеться той, хто перефантазує і самого фантазера. І тоді під чий захист утікати? Звичайно, під татів. Це так важливо у світі, де тісно переплелися реальність і фантастика.

“Мудрик раптом відчув, як страшенно втомився від батьків і від їхньої неспроможності збагнути, що насправді є важливим чи небезпечним. Вони просто проводили лінію почерез усе, стверджуючи, що по один бік знаходиться те, у що можна вірити і чим можна користуватися, а по інший – лише вигадки і непотрібні речі”.

Чепуруля, котра вірила в катастрофи
. Пані запрошує до себе в гості іншу пані, і кожна з них чогось боїться, і те, чого вони бояться, таки приходить – але виявляється не таким уже й страшним.

“У глибині душі Чепуруля навіть пишалася своїми вигаданими катастрофами, які належали тільки їй”.

Історія про останнього в світі дракона. Цілком доросла сторі про те, що “ми вибираємо, нас вибирають”, і про такі часті і прикрі неспівпадання любовей – Мумі-троль полюбив Дракончика, а Дракончик – Нюхмумрика. А також про те, що велика дружба – над усе. Навіть над закоханість.

“Вид драконів, який зник найпізніше, належав до так званої емоційної групи з високою здатністю до спалахування”.

Гемуль, який любив тишу. Історія про представника роду горлатих і оптимістичних гемулів, який тільки на пенсії знайшов себе. І слово честі – знайти себе ніколи не пізно.

“Як приємно нарешті постарітися й вийти на пенсію, – думав Гемуль. – Як я люблю своїх родичів! Тепер можна надовго забути про них”.

А ще про дитятко, яке від страху та розпачу стало невидимим, і про гатифнатів, сенс життя яких був у подорожі, у тому, щоб сісти в човен і пливти, безтямно вдивляючись у сіре море, чисто тобі Зюскіндова “Історія пана Зоммера”. І про Різдво, яке буває краще проспати, ніж святкувати…

Та я про себе, втім. Особисто я – водночас і Мумі-мама з незмінною сумкою, і Мумі-тато з невибувною тягою до мандрів, і Нюхмумрик у пошуках самотності, і Чепуруля в постійнім очікуванні катастрофи, і злючка Маленька Мю, і, зрештою, Дракончик із “високою здатністю до спалахування”. У разі чого, пропалює клейонку і навіть стіл.

Усім дорослим раджу читати, впізнаючи себе. Читати вголос один одному, бажано зі свічкою. Так у часи веєрного вимикання електрики ми з дітьми перечитали всього Зощенка. І ще багато чого.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: