День Пам’яті

26 Nov

Є таких кілька днів у році, коли тра поставити свічку на вікно. Вдома знають: я ставлю їх у поминальні дні і на різдвяні свята.
І сьогодні ставитиму. Великого офіційного свята у країні не є. І не треба. Офіціози набридли усякі: ви мо забули про ющенків калиновий гай на схилах Дніпра в ушанування Голодомору? Забули – так я нагадаю: кругленька сума викинута була на це, а саджанці тиче в землю наприкінці листопада хіба повний йолоп. Ви його бачили потім, той гай? Чи чули про нього? Але ж які широкомасштабні всеукраїнські заходи!..

Ні, я не “за”. Я “проти” – проти будь-яких офіційних святкувань і вшанувань, як і проти нехтування ними. Маятник хитнувся – ясно кожному. А між тим, воно повинне осісти кожному на дно душі – усвідомлення того, що наша земля втоплена у горі і стражданнях. Відчуття, що стало мені в горлі під час волинських мандрів, коли недалека історія отак-от піднялася й стала перед очі…

Принагідно я хочу нагадати про голод 1946-47 років. Менш відомий, і не Голодомор нібито – ну, в контексті сьогоднішньої національної парадигми. А від чернігівських селянок я чула не раз і не два, що цей голод був жахливіший за попередній. А Ліда Мусіївна, вчителька моя у молодших класах, розповідала, як цугом ходили жебраки, і дідусь один прийшов пухлий такий, нібито товстий, вони, діти, винесли йому молока, він зробив ковток, сів під тин і помер у них на очах. І Галина Яківна, колежанка моя по церковному хорові, розповідала, як навесні 47-го дожидали квітіння липи, обривали цвіт, товкли, підмішували шось там і пекли такі оладочки. Вона дуже незлобива жінка, розповідає мені це і блаженно мружиться: яке ж воно здавалося добре!

А мама говорить: голод 46-48 років захопив не тільки село, а й місто. Україна вижила на кукурудзі; у кожному домі була тертушка, обов’язком дітей було тертя качанів, з яких харчувалися і люди, і худоба. Кукурудза тобі й каша і хліб – малай називався кукурудзяний хліб, і каша відповідно малаша, а ви думали?

А ще моя прабабуся Варвара Павлівна Лучник смажила сємачкі і пиріжки з горохом і продавала; тим і виживали. І не просто виживали: раннім ранком, згадує мама, заходили по нас у школу малі Полусмяки, голодними очима дивилися, а тут снідати – і бабушка тиче сусідським дівчаткам по пиріжечку. Валігурські вважалися не злидні вже, бабуся моя працювала, пенсію за померлого чоловіка отримувала якусь, шили-перешивали собі самі, кози тримали, козенята в хаті ростили, курі там, качки – багачі!

Утім. Я за якусь вищу, абсолютну справедливість. Не треба перебільшувати і не треба применшувати. В Україні не зайве свічки ставити хоч щодня; наша земля, зрештою, по коліно кровію заллята і трупами загачена – з усіх воєн, різанин, голодоморів, Бабиних Ярів, битв за Дніпро, колективізацій, депортацій, репресій, повстань, партизанщини, шахтових аварій, підліткових розборок…
Зрештою, це мій блог. Пишу, що думаю.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: