Волинська баєчка

8 Sep

Дощ у Луцьку був такий, шо мокре на мені було все. Треба було вміти — під набурмосеним небом попхатися фотографувати пожежну частину — на Волині чогось так багато цих пожежних частин, чи то архітектура така виразна, чи то вони зайняли кращі будівлі…
Ми стояли під каштаном, дощ не вщухав, дітися було нікуди, лило вже і зверху, і тротуаром по литки, лишалося тільки реготатися, ну а шо — ситуація ставала щохвилини дурнішою.
Це був другий дощ. Перший ми перечекали у музеї друкарської справи у Луцькому замкові. Поки насувалося, уся публіка вешталася по дворі, розглядаючи старе начиння. А як линуло — потяглися, бач, до знань. Стара підлога рипіла, ясен пень, усім раптом захотілося побачити Пересопницьке євангеліє і древні типографські верстати.
Я тинялася кімнатками. На дворі блискало й гуркотіло. Чулося жіноче:

– А мене ж, слухайте, у дитинстві трохи молнією не вбило. Ішли ми з батьком полем, і тута дощ як сипоне. І грім, і молнія — матінко моя! І тут я бачу: просто на мене шось летить таке огнінне і кругле. Ну всьо, думаю, кінець мені, і шо його робити — тікати? А папка каже мені — нічого не бійся, притулися до мене і міцно заплющ очі.
Я так і зробила. Сховала голову під батькову руку. І воно мимо пролетіло і все.

Врізалася мені оця баєчка. Висміювана “стратегія страуса” — ховати голову в пісок — виявилася цілком правильною й ефективною. З точки зору пересічного українця. Не казатиму необережно — волиняка, бо пересвідчилася вже: означування регіональних розбіжностей часом буває болючим, хоч і корисним, а я ж таки маю досвід акуратного викладу, он і про циган примудрилася всю правду написати, нікого (ну, майже нікого) не образивши…

Але ж, але… тихість і сумирність, якась просвітленість волинян (у масі, я ж не маю на увазі отого нахабу з готеля чи тих екологічних горе-поліціянтів) — видна й відчутна. Попередній пост мій про Ольгу Квашу теж сюди тулиться: особлива у неї в картинах тиха й чиста нота, ніжна і щемлива. І хто’на: чи ландшафт так впливає (саме собою), чи клімат, чи пережита Волинню до кінця мною ще не осягнута драма?

… і як там у нас: “Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці”. Еге ж, еге ж, самі згинуть. Заплющиш очі, сховаєсь під батькову руку — а воріженьки ж уже й той…

для красати вішаю: якіся стінобитні пристрої

і оцей-о монстр друкарської справи в Україні, ая

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: