70 років тому

22 Jun

Зовсім не свято. Война проклятая – так завжди говорила бабуся. Авжеж, у 27 років лишитися з двома дівчатками і свекрухою на руках, втратити свого чоловіка, їхнього сина й тата, мого діда Дмитра Костянтиновича Валігурського. Талановитого інженера, якого вже смертельно хворого одним із перших привезли з евакуації під Кривий Ріг – там ще точилися бої, а в Жовтих Водах уже вершилися плани відновлення величезного виробництва, дід віддавав доцям мед і масло, положені йому як туберкульознику, і вмирав тихо-тихо, прабабуся підійшла до нього, відгорнула ковдру і промовила: «Зоя, Мити больше нет».
А інший мій білоруський дід, Микола Іванович Лапицький, вмер від ран після Харківської битви, а точніше пекельної ями, де вже просто місили живих людей і тую яму ними мостили. Багато років по тому я розшукала могилу Невідомого солдата у Міловій, де був шпиталь, і на обеліску було кілька десятків імен, а внизу «и др.»), і дід мій потрапив до «и др.», і бабуся лишилася так само сама, з двома трошки старшими пацанятами.
Я ненавиджу війни і все, з ними пов’язане. У мене ніколи не було діда. Я дивлюся на свого чоловіка і на свого брата і трохи заздрю. Маленьким Гоші, Серьожі і Машуні таки пощастило.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: