“Дядя Ваня”

8 Nov

Після аферної без перебільшення грузинської антрепризи так хотілося чогось свіжого й чистого. Склянки води, наприклад. Чи хорошого театру.
Хотілося – і отрималося. «Дядя Ваня» Чехова у постановці Київського Молодого театру пролив-таки бальзам на душу.
Нє, не з вішака починається цей театр. Вішаки і черги перед ними ми вибачимо: приміщення це пристосоване, місця мало. Театр почався з балкона, на якому мало сказати були зайняті всі місця – охочі сиділи в нішах, на сходинках, стояли у дверях. Взагалі балконна публіка трохи не така, як партерна. Я без класових упереджень, але коли поперед нас всілося четверо жлобів із ситром (спасибі, що не з пивом), мені стало трохи зле. Але ж, але ж… люди добрі, вони таки завернули до театру, і дивилися, і співчували, і аплодували, і сміялися там де треба, і навіть без мобільних перетерпіли майже до кінця.
Що сподобалося? Чиста вода класики (повторюся), з задоволенням почуті безсмертні чеховські фрази “Заткни фонтан, Вафля!”, “Пропала жизнь!”, “Мы отдохнем”, “Надо, господа, дело делать”, “небо в алмазах”. Чудовий творчий квартет Зюбіна – Узлюк – Вертинський – Легін. Розкішно вибудувані трикутники, осі, гіпотенузи мізансцен. Добре розподілене таке прикро скромне місце на сцені. Гарний фінал – трохи наївний у своїй піднесеності, з пластикою ганчіркових ляльок – а Вертинський таки П’єро, услід за своїм легендарним однофамільцем, а Зюбіна таки… чекайте, хто Зюбіна? Коломбіна? Ні, теж П’єро, здається, чи Дон Кіхот у спідниці, зворушлива до сліз у своєму «Ми відпочинемо!»
Гарний звуковий ряд – ось тільки забула, що за хор звучить на початку другої дії, здається, з Catulli Carmina Орфа, най виправить мене той, хто краще знає. а решта абсолютно органічна – надоїдливий стукіт на початку, шорох сіна, романси під гітару, італійські арії – типова літня садибна нудьга, від якої, за Лєсковим, і вдавитися було б весело…
Ну, і думки, які завжди приходять по прочитанні хороших книжок, по перегляді добрих кінофільмів і театральних спектаклів – інакше бути не може. Нам зараз краще живеться, ніж наприкінці ХІХ століття. Дяді Вані сорок сім років – і на щось хороше чекати вже не доводиться. За Чеховим, це вже безнадійна старість – а ми ж таки, заражені бацилою american dream, ще молоді і розширюємо горизонти життя. Цьому сприяє все – засоби для догляду, можливість спілкуватися з молодшими, перспективне мислення і планування, динамічний спосіб життя. А ще – неохололе з часом уміння вдихнути раннім ранком повітря, як шматочок щастя. Це просто дорослий вік, і все як у молодості – ну, майже все…
Молодість відходить. Натомість, як сказала моя хороша подруга (Валюшко, чуєш? тебе цитую), приходить свобода. Свобода вільно обирати – починати нове чи продовжувати старе. Свобода мріяти про інше життя. Улюблена чеховська ідея неробства, з якого випливає безліч драм і трагедій («доки ми п’ємо чай, десь вершаться долі»), нині переосмислена. Позірна безсенсовість людського життя замінюється його глибоким внутрішнім сенсом. Адже духовний шлях – це теж шлях, і то тяжкий і корисний, хай навіть одному тому, хто ним іде. Чому б дяді Вані не знайти внутрішній сенс у марному запізнілому коханні, пишучи вірші, листи, думаючи, мріючи. Чому б не усвідомити, що писання професора теж можуть бути сповнені найглибшого змісту – як для самого професора, так і для прийдешніх поколінь. Робота ж – не тільки косовиця чи лікування хворих. Робота мозкова, душевна – вона так само щоденна і виснажлива, і так само потрібна.
Назагал чудовий спектакль, який варто дивитися кількаразово; кажуть, Шептекіта у ролі професора неперевершений (Безсмертний мені не сподобався, втім, не дуже і псував). Демократичні ціни Молодого до цього заохочують. Хочу подивитися у них ще «Інкрустації» за Ліною Костенко, і «Кайдашів» за Нечуєм-Левицьким. Бо люблю цей театр, люблю його людей, і навіть його тіснота здається мені затишним куточком для романтичного серця. І разом невичерпною скарбницею для духовної роботи, пробачте за високий штиль.

Одна відповідь to ““Дядя Ваня””

  1. mamache Листопад 9, 2010 at 12:29 pm #

    Чомусь Леся Українка раз-у-раз згадувалась зі своїм “розпачливим осіннім коханням”. Адже, якщо вірити біографам, Лариса Петрівна читала і писала свої поезії небагатьом: подругам і рідним, надто мамі і сестрі Люді. І не переймалася вічністю і масовим розголосом.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: