історія без початку

29 Oct

історія писалася взимку для Крафту. чому не пішла – довго пояснювати. але початок був про каву і такий інший рекламний мотлох.
тому я просто відрізала пришите білими нитками. хай буде так.

Я тоді жила в іншій сім’ї, у мене була інша домівка і інший чоловік. І була Кіра. Мати мого чоловіка, бабуся моєї донечки, не хочу казати і ніколи не кажу – свекруха. Жінка з сонячною посмішкою та білявим хвилястим волоссям. Дехто говорив, що ми з нею схожі. Дехто і зараз так говорить.

Ми з Кірою їхали з гостей. Нам подарували Київський торт. Зайве говорити, що за часів пізнього совдепу означав Київський торт. Купити його можна було в одному місці – близько трьох годин пополудні в Центральному гастрономі на Хрещатику. Щоправда, був інший шлях – можна було підійти на чорний хід будь-якого магазину з кафетерієм, і хрон-вантажник, хитаючись, виносив тобі Київського (або Фестивального чи Космічного) торта, щоправда, до троячки додавалася пляшка портвейну.

Коротше. Київський торт нам дістався, був він як усі Київські торти – з монументальними розами та величними вензелями, з тугими желейними прямокутниками неймовірно-малинового кольору.
Ми вийшли з гостей і пішли на зупинку автобуса. Маленька Ганнуся заснула, і Кіра перехопила її на руки, мовляв, я залізу в автобус, що вічно набитий ущерть, і мені поступляться місцем.
Так і сталося. Кіра пропхалася на одне з передніх сидінь. Мені дістався торт, перев’язаний паперовим шпагатом, якось їх так в’язали, що зверху був бантик, за який треба було потім примудритися якось так смикнути, щоб мотузочка розв’язалася сама – і ось він, красень, дарма, що не ріжеться, а ламається під ножем на шматки, зате які троянди, які безкінечно зелені листочки, які лісові горішки всередині!…

Я стояла у задусі жовтого 62-го, коли раптом звільнилося місце якраз піді мною. І якраз напроти Кіри. Я гепнулася на гаряче трохи вологе сидіння, уууу, ці травневі київські шістдесят другі. І обережно вклала торт собі на коліна. Сіла рівненько, акуратно тримаючи коробку обома руками. Мені двадцятилітній дуже хотілося щоб обожнювана мною Кіра завважила, як ретельненько я віднеслася до її завдання – оберігати торт.
Я підняла очі. Кіра реготалася так, що на нас обернулися всі пасажири. Підстрибували повні груди, чималенький животик, вона закинула голову, показуючи ще гарні передні зуби.
Я глянула собі на коліна.
Коробка з тортом лежала догори ногами. З усіма своїми помпезними розами і купецькими вензелями всередині.

Так сміючись ми доїхали до Оленівської, сяк-так допхалися до дому зі сплячою малою та розтерзаним тортом. Наколотили собі кави і сіли пити. Звичайно, з Київським.

Того вечора я вперше назвала її мамою. Я продовжувала звати її так і далі, коли доля круто повернулася, і я втікла з Києва, і сини мої народилися вже в іншому місті, а Кіра приїздила до них, як до власних онуків. Я і зараз кажу їй так – коли їду до неї в гості на Берківці. Бо її немає на світі вже понад двадцять років. А у мене на кухні висить її усміхнене фото. І немає такого дня, щоб я не згадала її, а зараз уже думаю собі так – я хотіла б бути для своїх невісток такою свекрухою. Завжди усміхненою жінкою з пишним білявим волоссям.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: