Відпустка довжиною в десять хвилин

27 Oct

Того літа ми зводили свій будинок. Уже на кроквах красувався букетик чорнобривців, уже пішла, нарешті, будівельна бригада, хвала Богові, так і не впавши у запій… Уже видно трохи було, що то за цяця – власний будинок, він поставав літерою «Д», справжній Дім, з двома трубами по боках ще не накритого даху – але ж роботи ще лишалося, роботи… Ішов початок вересня, ще зовсім тепло було, тільки коротшим став день і прохолоднішим – вечір. А ми спішили, бо кінчалися відпустки і канікули, і гроші теж кінчалися, і не ставало вже сили пересипати пісок, перекладати цеглу і дошки, тягати пачки з бітумною черепицею і мішки з цементом, гамселити молотками… І насувалося разом із роботою незрозуміле: де жити?
Зранку хлопці їхали на роботу, мені лишалося приготувати обід і заразом вечерю на шістьох на ледь-ледь жевріючій електроплитці. Потім швидко пообідати і їхати бігом далі, прихопивши по дорозі ковбасину, два батони, кіло помідорів, пляшку води й десяток пачок морозива. І бити, бити, бити нескінченну теголу на дах, і виносити зайві цеглини – бо комусь, може, і щастило увійти в сяючу ілюміновану вітальню новозбудованого котеджу з новісінькими меблями, нам же ставало часу й можливостей тільки стіни звести, накритися, що ми і робили, спішачи відчайдушно. А ще воду – воду протягнути, буржуйку поставити, бо прокладання газу затягувалося до холодів, шнура електричного кинути від добрих сусідів, сяк-так замазати підлогу, настеливши на неї паласів та килимів на циганський манер – і так починати елітне, ги-ги, заміське життя у власному будинку.
Якось так владналося, що я скінчила свої кухонні турботи трохи раніше – чи то вони трохи затрималися.
Я вийшла з винайнятого літнього будиночку, пішла на лужок перед ним і горілиць лягла просто на трохи прижухлу вже траву. Вже ж таки вересень, і можна не мружитися на охололе сонце. Навкруги – стовбури старих сосен і дубів, зверху – небо, ще голубе, але трохи вкрите вже такою осінньою білістю, немов павутинням.
І зрозуміла я: це і є моя цьогорічна відпустка, і ось дано мені кількахвилинне лежання на траві у повній тиші. Ось тут і зараз. І це тільки мій час. І його вистачить, мусить вистачити, не може не вистачити на безрозмірну паузу перед нескуштованим іще випробуванням, яке звалося – Перша Зима у Новому Будинку.
У кінці доріжки показався наш опель. Хлопці поверталися обідати.
А наступного ранку було Усікновіння і полив правдивий осінній дощ.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: