Некопенгаген-7: квіти Христіанії

6 Чер

Місто у місті. Так і зветься Вільне місто Христіанія, очевидно, на противагу іншій, “невільній” частині Копенгагена

Бггг. За півстоліття співіснування добрі данці навчилися не просто мирно жити з flower children, але й робити з цього неабияку туристичну принаду, в яку входять не сама тільки “територія свободи”, а й древні промислові вулички навколо, гавані, старі будинки, оглядові майданчики, арт-об’єкти і, звичайно ж, графіті. Професійні, гарні й повноколірні, втім, у багатьох містах таке бачила. Всередині весь асортимент магазинів “Ом”, у нас теж повно такого, велосипеди напрокат в основному з колясками. І повно-повнісінько пристойної публіки впереміж із роззявами, хіпі будь-якого віку, студентами і чорношкірими торговцями самі знаєте чим. Кінець березня, і в маленьких садочках, де топляться мініатюрні хавірки, постарілі хіпарки, як одна схожі на Уляну Супрун, ретельно підстригають гілочки.

Життя іде. На території свободи діє заборона фотографування, тому тільки фото з парканів, ну, і випадково зроблені.

Графіті, хатки, артоб’єкти, а також цукроварня і місцевий флот:

 

IMG_0117

IMG_0153

IMG_0167

IMG_0162

IMG_0180

а це за мить перед тим, як ревниві охоронці свободи усій мастей в один голос заволали НО-ФО-ТО!!! НО-ФО-ТО!!!

IMG_0155

бачте, як святково. Flower Power, ато.

 

 

Advertisements

До сумного дня

20 Тра

Мама привезла старе фото.

Мій прадід Микола Григорович Кривенко дивиться просто на мене. У своїй улюбленій позі – переплівши на коліні пальці, нога на нозі. Фото домашнє. Микола Григорович спокійний, може трохи втомлений, у домашній сорочці, ззаду бильце ліжка, постіль…

Кривенко

а на звороті таке:

кривенко зворот

Через це й пишу. Наскільки мені відомо, прадід, працівник відділу постачання руднику ім. Карла Лібкнехта м. Кривого Рогу, батько чотирьох дітей, у віці сорока дев’яти років був розстріляний у Дніпропетровському НКВД яко норвезький та японський шпійон у вересні 1938 року. Мабуть, фото з особової справи чи з якогось архіву, де стільки було оцих “расстр”, шо секретутчина рука, бач, замахалася надписувати уточнюючи дати, не скорочуючи і не пропускаючи літер.

Чомусь оце расстр вкурвлює мене найбільше. Banality of Evil у чистому вигляді. Завше безвинні “простиє люді” “а ми нічево нє зналі”, “а шо ж тєпєрь будєт”. Спостерігаю, як у рускам “Открытом списке” дедалі голосніше чути розмови про палачів, які, мовляв, потім самі стали жертвами. От їх вважати за жертв терору? Га?

Сучасний світ дає нам можливість парадоксально існувати у площинах, що не перетинаються. Гадаю, багато хто так вміє чи вчиться вже і скоро навчиться. Миколо Григоровичу, старший Кривенко нашого роду! Я ще складу пазл Вашого життя і нашої сімейної біди. А Вам не дай Боже в жодному дискурсі перетнутися з тими, хто нашкрябав був “расстр”, хоч найімовірніше вони вже на тім самім боці, що й Ви. Кожному своя пам’ять і своя данина. І тим кого розстрілювали, і тим хто розстрілював, і тим “простим людям”, хто писав “расстр”.

 

Не Копенгаген-6. Двоколісні

27 Кві

Сказати б, що я вражена була кількістю велосипедів у Копенгагені – то нє. Свого часу Ніжин був таким самим Копенгагеном – рано у бік Сільмашу велосопедки котили у два, а то й у три ряди, особливо в ті недобрі часи, коли спаралізувало міський транспорт, і нікуди не їздило нічого – а тільки пішки, на веліку чи на саночках. Тоді майже кожна сім’я мала по кілька велосипедів – “зайку”, грузовий для поїздок на город і трохи пристойніший для роботи;  до інституту йти мені було хвилин 35, веліком доїжджала за 11, у шафі на кафедрі тримала кофточку для переодягання, а для веліків у нас був окремий клас під ключем, але ж крали все одно.

Оренда велосипедів давно вже не диво. А в Копенгагені орендують і самокати. Правила такі: покатався – лишаєш конячку просто посеред тротуару, так буде видніше тому, хто схоче покористуватися після тебе.

Велосипедні доріжки теж, здається, нікого вже не дивують. Але щоб рух велосипедистів регулювався окремим світлофором – такого не бачила. Біля кожного магазину стоянка, і жодного з веліків не прив’язано, і рядочок двоколісних чемненько чекає господарів.

Біля Опери стоянку велосипедів бачила, стоянку авт – ні. І по вулицях дуже мало дитячих колясок, не тому що мало дітей, а тому що їх, по одному й по двоє, немовлят і школярів, везуть у велоколясках, де кабінку вчеплено спереду, ззаду чи збоку.

Транспорт майбутнього – екологічний та корисний для здоров’я. Крім того, без перебільшення прикрашає технократичним мереживом і без того прегарну картинку міста. Такий собі житель Копенгагена, напівзвір-напівлюдина – граційний і прудкий.

IMG_0235

IMG_0231

IMG_0398

Хтось не вписався

IMG_0112

подвір’я королівського палацу. зліва флігель королеви, прапор на даху означає, що Її величність вдома. Символічно,

IMG_0354

як і це

IMG_0342

 

 

 

 

Ліда Мусіївна

23 Кві

Відволікаюсь від некопенгагенських постів. Сьогодні день народження моєї першої вчительки. Більше того – ризикну думати, що сьогодні їй 100 років. Або 101 чи 102, це вже не суть. Вона казала – у Леніна двацять второго, а в мене двацять третього, як будете споминать Леніна, тоді згадаєте й класного керівника свого.

за леніна забулися, за Ліду Мусіївну (у  російській школі вона була Лидья Моисеевна) помним. Вона довго жила, няньчила онуків,тоді правнуків і завжди питала у мами, як там Лєночка.

Не сказати, щоб вона була дуже добра. Могла й за чуба хапанути. Але чомусь, проходячи повз її будинок, можна було запростяка сказати “аля до Ліди” – постукати у двері №8 і за півхвилини вже пити чай у дуже скромній (Ліда жила сама з чотирма дітьми) квартирці з панцирним ліжком у вітальні, плюшевим килимком з ведмедями чи лебедями не пам’ятаю на стіні і плюшевою ж скатертиною з помпончиками на столі.

Не сказати, щоб була й інтелектуалкою, як, приміром, “русічка”, бо виводила мені внизу щоденника за тиждень чи й за чверть “Поведінка ВДОВЛИТВОР” – вдовлитворительна тобто, і моя бабуся зверху на її розмашисті червоні літери виправляла помилки синім олівцем.

Але.

Голод був. Одні люди худли аж світилися, а другі навпаки, пухли. Я теж у мами була така. Пухла. І от ми бігаєм, а їсти так хочеться, питаєм у мамки коли обідати.

А тут ішов по вулиці дєдушка. І тоже такий пухлий. Став коло нашого двора і просе – дайте шось покушать. Я побігла до мами, вона дала чашку молока. Він випив

а тоді сів під нашим забором і вмер.

Я скажу вам, що з мого дитинства це найправдивіша оповідь про голод 33 року. Решта у Кривому Розі чи мовчали перелякано чи не бачили смаленого вовка: погане харчування у навчальних закладах промислових міст – нє, то був далеко не голод.

Ліда на розправу скора була: тільки хто запізнювався, кричала: ви де були?? у столовій?? дивлюся, шо аж попухли з голоду!! Або на уроці хто жує – ага, гляди шоб не похудав! Недопите після першого уроку молоко доводило її до сказу, і колись вона спересердя позливала залишки в одну склянку і намагалася напоїти найвреднішу вредительку, шоправда та тримала повен рот, аж поки Ліда відвернулася, а тоді виплюнула, я й досі це бачу і не переварюю кип’яченого молока.

Тепер тільки розумію, наскільки моє покоління, у більшості “з переляку” перекормлені діти, яким медсестри у дитсадках запихали порції трохи не силою, які обов’язковими шкільними пиріжками “до молока” годували вуличних собак і яким у піонертаборах видавали подарунки за набрану вагу, – наскільки ми мусили бісити їх. Пухлих.

 

58608458_657590124674320_6628201106956615680_n

 

мені вісім років і я улюблениця. бачите де сиджу?

 

Не Копенгаген-5. Тиша

20 Кві

Тиша так тиша.

 

Порівняно з галасливим Неаполем а-ля “Рокко та його брати”, чи з суботнім мурашником стамбульської Істікляль, у столиці Данії простір, прозорість, спокій і тиша. О сьомій ранку в суботу сон широких вулиць порушують бігуни, власники собачок – і неголосна музика з велосипедів, яких тут повно у будь-яку пору, але саме вранці з них долинають (не у навушниках, а саме з динаміків) “Казки Віденського лісу” і грігівській “Ранок”.

Взагалі – вуха відпочивають. Краса й насолода. Причиною цьому є, очевидно, велика кількість води і взагалі вільного простору між будинками. А крім цього – ширина тротуарів, повна відсутність пробок і таксі, невелика кількість міського транспорту на центральних магістралях, м’яке підкочування вагонів і безшумність ліфтів підземки. Ну й само собою, приголомшлива кількість старих дбайливо збережених будівель, плеканість парків примушують поштиво замовкати або мовчки насолоджуватись цвіріньканням перших пташок. Зрештою – майже повна відсутність на жіночому взутті високих підборів, що так дзвінко цокали б деінде. Все це складові розміреної, виваженої, статечної і якоїсь дуже людяної тиші.

Біля причалу Нюхавн стоїть невелика яхта під синьо-жовтим шведським прапором. Очевидно, сусіди вирішили таким чином провести черговий вікенд. Мені видно, як у заскленій рубці круг столу сидять четверо вікінгів, а за пригощання правлять кілька банок пива, бутерброди і ланчбокси, швидше за все принесені з дому. Видно розчервонілі веселі обличчя, але не чуть нічого – вікна щільно причинені.

 

І ще. Бібікання авт не чуть. Що там говорити – гудків пароплавних не чула жодного, хоч річкові автобуси, екскурсійні човни, моторки й каяки справно курсують туди-сюди.

очевидно, усім вистачає місця під сонцем. Ласкаво просимо в скандинавські стандарти, жартує Гоша.

 

суботній ранок

IMG_0074

 

IMG_0267

Розенборг, королівський парк

IMG_0400

автомагістраль))

IMG_0198

IMG_0183.JPG

 

IMG_0376.JPG

 

наш номер у готелі. друга спальня в об’єктив не поміщається.

IMG_0284.JPG

 

Не Копенгаген-4. Опера

18 Кві

Royal Opera House Данії – це взагалі захват, оніміння і любов назавжди. Як ззовні, так і зсередини.

Як усякий театр, почався з вішака. Так от,

у найбільшому й найдорожчому театрі Європи найблагополучніші й найщасливіші данці заходять у гардероб як у середній школі. І вішають там свої куртки і пальта, а зовсім не скидають на завбачливо підставлені руки гардеробників горностаєві мантії.

Театр великий, так, але зали бувають і більші. А от фойє розкішні на всіх поверхах – просторі, світлі, пишні. За годину-півтори перед спектаклем у фойє починається (безкоштовно) лекція про оперу – з переказуванням сюжету, демонстрацією окремих номерів і награванням провідних музичних тем.

А далі власне спектакль. Давали Тоску. Чудова. Потужні солісти, масивний хор, величезний оркестр (часом трохи відставав, но то таке). Сцена найсучасніша, багатоярусна, глибочезна, об’ємна, підсвітлена, і поява персонажів на одному зярусів раптом так добре прояснює партитуру – я й не думала про це, особливо в таких евергрінах. Скарпіа такий класний, шо аж трохи співчуття викликає, коли Тоска його ножем так штрик-штрик-штрик і так восєм раз, ну це смішнувато, але ми з розумінням ставимося: вампука вона і є вампука.

коротше кажучи, враження величезне. наостанок цукерочка: за квитки в інеті ми віддали 100 євро, коли прийшли на свої місця, виявилося, що місця стоячі. Смішно  було трохи, бо взагалі-то у Відні такі місця по чотири євро, а тут так із розмахом, і споглядаючи аншлаг і купу підлітків і пенсіонерів, думаєш, що у них або тих єврів як грязюки, або чудово діють соціальні програми, і тоді Чеканове оплатили місце ще й данському тинейджерові, якому, може, ця опера весь життєвий шлях накреслить.

 

Наступного ранку ми бігли в українське посольство. а воно в Копенгагені поруч з королівським палацем і в акурат навпроти королівської опери. звідти й фотографували

IMG_0255

отакий красень зранку. дістаються до нього пішки, катером або на велосипеді. Велостоянка була, парковки для авт нє, не бачили.

Дивімося

 

IMG_0222

IMG_0214

 

IMG_0225.JPG

IMG_0227

IMG_0207

IMG_0235

IMG_0232.JPG

 

Як і всюди – простір, повітря, об’єм, спокій і воля. І якийсь такий мудрий баланс в усьому.

далібуде

Не Копенгаген. Частина 3. Королівська бібліотека

12 Кві

Данія – королівство, як відомо. Авжеж, ми бачили – і Амалієнборг, і Крістіанборг, і королівські парки, і королівську яхту в одній з гаваней.

Але зараз – Королівська бібліотека. “Чорний діамант”, так її називають тут. Модернова споруда на набережній. Установа, що працює з ранку до вечора всі дні, крім неділі, і є як і всюди, місцем зберігання й читання книжок.

Ось вона, красуня.

IMG_0114.JPG

поруч, як і всюди на набережній, місця для сидіння й ловіння сонечка.

 

IMG_0319.JPG

 

Тобто бібліотека як бібліотека. З суттєвими уточненнями. Читати можна:

з довідкової літератури будь-якою мовою у вільному доступі;

зі свого ноутбука;

з бібліотечного комп’ютера;

у читальному залі;

за круглими столиками, яких безліч в усіх закапелках Бібліотеки;

сидячи;

лежачи під пледом, пледи додаються;

їдячи бутери, яблука й круті яйця, п’ючи каву, чай і воду з пляшечки;

обговорюючи прочитане за тими ж таки круглими столиками.

 

А ще в бібліотеці можна:

фотографувати;

кататися на ескалаторах;

виставляти власний живопис;

купувати книжки чи сувеніри;

сидіти в кав’ярні з ноутом, смартфоном чи просто так;

спати;

ховатися від негоди;

висіти на шаровому вайфаї;

стояти біля вікна й чутися посередині світу.

 

фойє нової частини

IMG_0313.JPG

 

у закуточку старої

IMG_0299.JPG

робоча поверхня:

IMG_0289

скляний перехід між будівлями. авта просто під ногами.

IMG_0310

 

До речі. Кількість авт бачите? а стоянку персонального транспорту? про це іншим разом.

Не Копенгаген. Частина 2. Дрібнички.

12 Кві

Почну знову з Андерсена.

Щастя у трісочці

Кожному, хто живе на землі, посміхається щастя, бодай один раз за життя. Воно може ховатися в яблучку — як-от щастя Ньютона. Бемсь по маківці — диви, і щастя знайшлося.
Я ж розповім вам про щастя у груші. Жив один бідний чоловік, на бідній оженився ж. А був він токар, і робив начиння для парасольок — ручки та колечки. Але хіба це заробіток? Так — на хліб і воду.
Де це було, в якій країні, спитаєте ви? Можна, звісно, сказати, але навіщо? Важливо, що у саду у цього чоловіка росла грушка. Але вона не родила.
От одного разу вночі здійнявся вітер і зчинив такий рейвах, що від грушки відчахнулася велика гілка. Нічого робити, чоловік наш узяв деревину і на своєму верстаті виточив кілька грушок — мовляв, немає справжніх, най будуть хоч дерев’яні.
А тут дощ пішов. Майстер дістав свою парасолю і помітив, що на ній зламався гудзик. Що поробиш — довелося взяти одну з дерев’яних грушок, просвердлити в ній дірочку і протягнути крізь неї поворозочку, якою защібалася парасолька. Та й ловко ж трималася оця застібка!
Минув деякий час, майстер надіслав у столицю свій крам і серед усього іншого — застібки у формі грушок. Тут і з’ясувалося, що такі застібки — найзручніші; парасолі з грушками потрапили аж до Америки, і звідти надійшов лист: усі наступні парасолі робити саме з такими застібками.
Оце так-так! Тепер у майстра робота кипіла з ранку до ночі. Незабаром у чоловіка була вже власна майстерня, підмайстри й учні. І сам він був тепер завжди веселий і при нагоді завжди повторював:
– І в грушевій трісочці, бач, ховається щастя!

щастя бути в Копенгагені складається з маленьких трісочок, бач у деталях не тільки диявол ховається. тільки манюнькі, про більші більше й розповім.

отже, бувши тут бодай кілька днів

гуляймо

IMG_0191.JPG

плигаймо

IMG_0330.JPG

читаймо

IMG_0307.JPG

 

засмагаймо

IMG_0336.JPG

лягаймо

IMG_0362.JPG

милуймось

IMG_0177

 

дивуймось

IMG_0379

підіймаймось

IMG_0202.JPG

 

кохаймось

IMG_0188.JPG

 

з усього виходить якась користь для людей. як із дерев’яних грушок.

Не Копенгаген. Частина 1.

8 Кві

Андерсен казав не всю правду. Скандинавія уявлялася мені засніженою, заметеною, з хуртовинами й кучугурами, з санями й лижами. Ну, можливо, десь на північнім краю так воно і є, і палац Снігової Королеви там само, і нетанучі крижини, і рогаті олені…

…насправді ж сніг цієї зими падав лічені рази. І лебеді наприкінці березня вже плавають каналами, і гуси низько летять, витягнувши шиї, і магнолії на копенгагенських вулицях от-от вибухнуть рожево й біло. І вікна у тутешніх будинках великі, засклені двері ведуть на тераси, а приміщення гріється в основному теплою підлогою і віконною термоплівкою, ще раз підтверджуючи вже й нам зрозуміле “тепло не там, де опалюють, а там, де не гріють небо й траву на газонах”.

Люди, ми відстали не на скількись. Ми відстали назавжди. Від привітних струнких данців, що без винятку знають говорити англійською. Від їхніх йогуртів, еко-бананів і листків салату, які так і продаються – з ранішньою росою. Від їхніх тематичних дитячих майданчиків – піратських, будівничих, космічних. Від їхнього веганського морозива. Від їхньої манери займати всі лавочки, підставляючи обличчя сонечку, і від незліченних столиків між будинками й уздовж набережної, де будь-яка компанія може принести бутерброди з пивом чи без і сісти гуляти, і добре гуляти, бо п’яних все одно не буває. Від їхнього “вільного міста Христіанії”, від якої півстоліття вже за сто метрів пахне ганджубасом, але толерантні данці якось примудрилися зробити з того зовсім не резервацію – а територію свободи, арт-простір і музей в одній капсулі, і ніхто нікому не заважає.

А ще від їхніх велосипедних доріжок і найбільшої й найдорожчої в Європі Опери, біля якої, однак, не видно стоянки для авт, а тільки тисячі велосипедів і причал для міського водного автобуса. Від їхньої королеви, яку охороняє аж чотири олов’яні солдатики у ведмежих кучмах, і від королівських парків, в які сім’ями ходять пікнікувати просто на бездоганних газонах під ідеально сформованими деревними кронами…

… коли ми підлітками в чомусь не тямили, то казали: “я в цьому не копенгаген”. Еге ж. Не Копенгаген. Малий Гоша пожартував: Лєна, Андерзон, він узагалі в Одесі народився, і тому всьо то видумав.
Зараз трошки фото побачимо, а потім я далі розповідатиму.

Майданчик піратський

IMG_0077IMG_0262.JPG

 

мотузяний для лазіння

IMG_0086

будівельний майданчик

IMG_0095

фрагмент готельного номера

IMG_0064

 

за парканом – вільне місто Христіанія

IMG_0167.JPG

вхід за секунду до того, як мені крикнули NO FOTO!

IMG_0155

 

лебідь. просто лебідь.

IMG_0266.JPG

просто одна з гаваней

IMG_0136

просто одна з вулиць

IMG_0184.JPG

просто вечір

IMG_0268.JPG

Не Копенгаген. Частина 0.

2 Кві

У бабусиній літній кухні знайшлася була потріпана книжка без обкладинки. Казки Андерсена українською мовою. Побачивши, що я читаю, бабуся взяла голку-циганку, стулила аркушики докупи і прошила разом із білою клейончастою обкладинкою від загального зошиту. Це був мій перший Ганс Кристіан Андерсен із милими серцю казками, які великою мірою зробили моє життя.
І ось я потрапила в Копенгаген. У казку – вона вже наяву, але все одно казка. З казки і почну, тим паче що лоукост зі столиці Королівства Данія сів у Жулянах о першій ночі сьогодні. Саме в день народження Андерсена.

Переклади мої, досить давні, і не з данської, з її Æ та Ø, а з російської та англійського підрядника.

 

КРАПЛЯ ВОДИ, АБО КОПЕНГАГЕН

Крізь лупу всі речі здаються у сто разів більшими – це ви знаєте. Якщо ж крізь збільшувальне скло поглянути на краплинку води з якого-небудь ставка, то напевне можна побачити силу-силенну усяких створінь, яких простим оком не видно, але вони точно там є. Ну і от: дивишся на краплинку такої води, а перед тобою ніби повний полумисок живих креветок. Людоньки! – усі вони метушаться, сновигають, возюкаються, відкусюють одне одному то передню ніжку, то задню, підгризають то куточок, то кінчик – і так уже ж із цього радіють та веселяться!
Коротше, був собі старигань на ім’я Нишпорка – таке було його ймення, що поробиш. От він собі вовтузився і колупався днями в якихось речах, нібито для того, щоб витягти з них усе можливе – просто так чи й за допомогою чар. І от сидить собі цей Нишпорка-чарівник та й дивиться крізь лупу на краплю води з калюжі. Матінко моя, як ці створіннячка скублися і чубилися, як їх було багато – і всі плигали, зводилися, кусалися, щипалися і жерли одне одного
— Тьху, гидота! — вигукнув старий Нишпорка. — Як би так їх замирити, навести лад, такий, щоб кожному – своє місце і своє право?
Нічого не придумав старий. Довелося почаклувати трохи. Вирішив він цих почварок підфарбувати. Крап! – і пролилася на них якась рідина, схожа на червоне вино. Тільки зовсім не вино це було – а добірна відьмацька кров!..
Крап іще раз! – і всі ці повзики і шкраблики стали червонястими. Тепер крапля води була схожа – на що ж вона була схожа? Та ж на величезне місто, повне голих і хижих дикунів!
— Шо воно в тебе за чудасія? — запитав старого інший чаклун, якого звали Ніяк, тобто ніяк не звали.
— Вгадай-бо — відказав Нишпорка. — Втямиш, у чому тут справа, – подарую тобі цю штуку.
Ніяк глипнув у лупу. Що вам сказати, перед ним ціле місто кишма кишіло людом, усі голі-голісінькі! Хтозна й шо! А найстрашніше, що вони немилосердно штурхалися, цапалися, гризлися й роздирали одне одного на шматки! Той, хто досі був унизу, — видряпувався нагору, хто був зверху – падав долі.
— Диви, диви! У того хлопа ноги довші за мої! Кусь їх! А у цього манюпусінька гулька за вухом, і вона йому болить – най болить іще дужче!
І вони хапали бідолаху, роздирали на клоччя й жерли лиш за оту манюньку гульку. А хто це в нас сидить собі в куточку і ні пари з вуст, аби тільки його не чіпали? Ні-і-і, шановний, не вийде – і ну його термосити, шарпати, скубти, куйовдити, доки й спомину не залишиться!
— Оце так кумедь! — вишкірився Ніяк.
— Кумедь, кумедь… І що це, по-твоєму? Дотумкав? — спитав Нишпорка
— Теж мені дивовижа! Хіба не ясно? – відповів той. — Та це ж Копенгаген чи будь-яке інше велике місто, приміром Київ. Вони ж усі схожі як близнята!
— Та це ж крапля води з калюжі! — промовив Нишпорка.

 

img_0398