Трошечки Чернігова

1 Лип

Гарно, бо сонячно і прохолодно, і морозива майже не хочеться. Старий знайомий Чернігів за дві години не обійти. Але можна встигнути помилуватися з Валів на вигини Десни й кораблики, на придеснянські луки, верби, гайки й горбки, провести пальцем по чавунній огорожі, погладити лискучий бік гармати – і заглибитися в парк.

Взагалі-то я останнім часом цікавлюся недалеким минулим і повсякденністю, бо княжі часи трохи заяложені чи шо. Принаймні, про щось подібне мені думалося в Коростені. Архітектура – це те, що на вулицях, а не в Борисоглібському соборі з його музеєм. Але ззовні, треба визнати, собор виглядає таки прегарно, компактно і достойно.

img_6580

так ось примхливо старі майстри викладали цеглуimg_6585

У Спаському ж колись добре співалося – з Аутентиком ми там пробували партесні мотети, і досить вдало.

img_6583

Колись дуже давно я фотографувала два ці велетні “Зенітом” на слайдову плівку. Тут, здається, був ще музей атеїзму, та втім. Добре зняти вдавалося тільки в холодну пору року, коли не заважали дерева. Дизель із Ніжина приходив біля другої, якщо швидко сісти на тролейбус, то до півчетвертої лишалася ще якась годинка, яку я подумки називала “етюди”. Слайди була цікава штука, вдавалося схопити деталі, а з ними відтінки неба, прозорість повітря і навіть настрій.

Марка більше цікавив майданчик із гойданками, згодом морозиво, а ще згодом картопелька з  курочкою, подарунок від зайчика і лисички. Нічого, на перший раз цілком ок.

кілька фото ще. ось барокова частина поїздки: пишний Колегіум і ошатна полкова канцелярія:

 

img_6575

img_6539

 

і гармати ХVIII століття

img_6547

і просто кілька паркових детальок, як завше:

img_6537

img_6544

 

img_6550

з Валу

img_6552

под раздачу попал

img_6588

від білочки

img_6567

 

від зайчика

img_6592

правдивий пінк

img_6598

улюблене

img_6599

це вже як назад верталися. у Лемеші та Козелець не завертали. Але тільки цього разу.

 

Advertisements

Новий Милятин

3 Кві

Буський район Львівської області. Кілька разів зупинялися у тамтешнім придорожнім ресторані, досить незле обставленому. Гоша пив узвар, їв вареники і милувався килимками й керсетками на стінах, а ми зазвичай замовляли бограч або борщ. Колись навіть і ночували – готель смішний був, перероблений з колгоспної канцелярії чи управління МТС, але на сніданок пригощали смачними млинцями й сирниками, сервіруючи їху залі, завішаній картинами місцевих майстрів, і роботи на продаж траплялися не те шоб зовсім ніякі, а часами просто непогані, як на галицьку периферію…

А шлях через трасу вів кудись углиб. І ми, темні, не знали тоді, що за яких кількасот метрів – неймовірні цікавини. Два села – Милятин Старий і Милятин Новий, і не дуже зрозуміло, де один переходить в інший. А колись, років триста-чотириста тому тут, виявляється, було жваве містечко із чотирма млинами, ярмарками, юрмами прочан і навіть Магдебурзьким правом, дарованим Стефаном Баторієм. Все те минулося, і нині невеличке село (села?) обіч шляху, навряд чи набереться там і тисяча народу.

Поляки, яких тут була більшість, виїхали по другій війні, вивізши до Кракова чудотворний образ, до якого, власне, і йшли віряни. Жорна середини минулого століття нікого не жаліли, перемоловши і місцевих євреїв, і рішуче наставлених українців.

Згодом площу засадили деревами, у заїзджому домі облаштували “продмаг”, а з закинутого костелу до Львова вивезли орган. Та всього спаскудити не можна, хоч як старайся. Нерухомість на те й нерухомість, щоб лишатися на кинутій колишніми господарями землі німим нагадуванням і так само німим докором – он ви як із нами, а ми ж кшталтували файно…

Костел. Класика з елементами бароко. Сірий, високий, величний і дуже гармонійний, хоч оточення виглядає бідненько – у парафії грошей не дуже, напівзруйнована огорожа, рештки плебанії, колись дуже витонченої, облуплена дзвіниця… До його зведення доклався п. Кульчицький, архітектор, зокрема, кількох кам’яниць на львівському Ринку. Костел, я читала, на прощі тричі обходили, ні – обповзали на колінцях невиліковно хворі, місцева чудотворна ікона вважалася дуже помічною.

Навпроти – будинок заїзду, судячи з усього, служити міг і складом, і магазином, і трапезною, і притулком для численних богомольців. Стоїть напівзруйнований, але опирається з усіх сил.

Дивимося.

IMG_4006.jpg

IMG_4010.jpg

1771 рік. прекрасний, правда? тим бридшим вигляда оточення з сортіром посеред Ринку…

 

Так виглядає вхід і дорога до храму. Храм, на жаль, зачинений був. Десь навіть вхід у тунелі є, довгі-предовгі.

IMG_4016.jpg

Плебанія, а може, трапезна часів монастиря отців камедулів, а згодом босих кармелітів. Бачте, яка вигадлива.

IMG_4008.jpg

Заїжджий будинок. гарний так само. Ринок – усе, що між ним і костелом. Нічо, он у Буську Ринок хрущовками заставлений, а  не те шо побіленими деревами й сортірами.

Далі річка в’ється по селу, кілька ставків. Школа й дитсадок, бо малечі повно, пам’ятник УСС, УПА, репресованим – ніяк тут не корилися московським зайдам. Галицька здоба, благенькі єврейські будиночки на краю – все як завжди. Звичайне собі містечко цієї частини України, колись славне, нині вбоге, але так само неповторне. Будете в тих краях – заїдьте по дороговказу, не пожалкуєте.

 

IMG_3994.jpg

IMG_3999.jpg

IMG_4046.jpg

IMG_4045.jpg

IMG_3996.jpg

IMG_4048.jpg

IMG_4001.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вибори

20 Бер

Нє, я не про тих.

 

У неділю Кіра збудила мене рано. Лена, вставай, а то опоздаем. Хутенько взяли листочки-запрошення на чергове de-facto зовітє-міня-просто-іллічьом і побігли. Участок був у гуртожитку по Юрківській, звичайному собі похмурому будинку без балконів і холодильників, із викинутими назовні авоськами з роздобутим у чергах шматочком голяшки з довіском, кубиком бутербродного масла, баночкою майонезу “Провансаль” і такими іншими делікатесами. На першому ж поверсі повісили червоні транспаранти, що зара називаються тролами: Все на выборы! Да здравствует! Хтось когось вітав, і людей о 6:40 було вже чималенько.

Ми поставили у бюлетнях галочки, кудись шось повкидали. У якоїсь бабусі запитали “ви за кого голосуєте?”, вона гордо відповіла “за себе”, а я, погано втаємничена у виборчі манівці, подумала, шо це вона хоче скласти конкуренцію генеральному секретареві і прєдсідатілю президії верховного совєта і маршалові совєцкого союза і сім разів орденоносцю заразом. Аж ні,  можна було ставити птічку за себе, а можна приносити бамажки хоч за всю Юрківську, і чимшвидше, бо десь уже з дванадцятої по хатах починали ходити молодики з урнами і просити кинути ото отуди, бо вже треба додому. Юрківські в’яло відгризалися: квартири давайте, крис потравіть, дорогу зробіть, парадне відремонтуйте – ветхий Поділ заздрісно поглядав, як стрімко зводилася Оболонь, а за нею маячили вже Троєщина з Харківським, щоправда, в якості страшилки “от запрут тібя на масів, будіш знать”, – та врешті-решт піддавалися на вмовляння, бо причому тут люди, люди роблять своє діло, їх дома дітки ждуть.

 

ПС. Идет Брежнев, видит – стоит грузин и продает арбуз. Дарагой Леонид Ильич, вибирайте арбуз! – Шо ж тут выбирать, када он один? – Э-э-э, ви у нас тоже один, но ми же вас вибираем!
ППС. Зранку при виборчій дільниці бутерброди з червоною ікрою продавалися по 78 копійок. В інші дні у буфеті оперного – по 3.23. Дєвочка з шахтарського міста один раз їла бутерброди у своєї викладачки, вони були трохи присохлі, липли до зубів, і я щиро вважала, шо так і нада.

Бутербродів вистачало не всім. Тіки тим, хто прийшов раненько.

і зовсім ПППС. нині в гуртожитку на першому поверсі модне ательє і генделик, а вище кількадесят горопах, що не втовпилися у велике розселення ліміти по оболонських малосімейках, а в село не повернулися і так і залишилися в коридорах – бавити вже онуків.

осьо воно. страшне як і тоді. радує хіба шо синє-синє першовесняне небо.

gurt

 

 

 

 

Севільські цирульники

3 Лют
Якось так вийшло, що останніми двома місяцями я слухала цю оперу чотири рази, двічі в театрі, двічі в запису. Було з чим порівняти, і взагалі невідомо, що краще – завзятість неофіта, якою просякнуті відгуки преси на торішню прем’єру в київській Опереті, чи пересиченість оперомана, якому що не бездоганно, те взагалі ніяк.
Спочатку кілька фото. З Інтернету, бо не можна знімати, та й не дуже добре виходить, тому тільки перше моє – в антракті для антуражу винятково.
 4
1
3
2
Опера йде в театрі менше ніж рік. Недовго, але цілком достатньо для того, щоб актори добре вивчили би партії, хор звучав злагоджено, балет рухався синхронно, а оркестр не розходився б із виконавцями при найменшому коливанні темпів. До диригента у мене взагалі купа питань – і щодо звучання скрипок, і щодо викриків міді, та й зрештою, баланс звучання далеко не бездоганний, можливо, звукорежисери недопрацювали.
Спроби осучаснення старовини зараз у світовому тренді. Власне, тема “цирульництва”, обіграна багаторазово у балеті, мімансі і в художньому оформленні, виглядає цілком логічно. Натомість кадри з розвеселим сталіним, “дєламі” і “судовими постановами” 37 року як тло для знаменитої La calunnia (“Пoговір”) – не те щоб зовсім блюзнірство, але відрижка радянських підручників, де опера безапеляційно об’являлася соціальною сатирою. Є жарти і жарти, панове. Мені взагалі здалося, що це з іншої опери – як і початок другої дії, де загалом мелодичний “Хрещений батько” у таких лапках вигляда прегидотною попсою з випадково невідімкненої будки звукорежисера.
Ще один трабл – лібрето. За мого студентства нормально було кепкувати з Фігарового “ось я такий” (тоді Цирульника давали в Опері, здебільшого по неділях удень), чомусь це здавалося прикольним “хохли смєшниє”, зрештою, за тодішнього панівного інтернаціоналізму недолуго-провінціальними виглядали для зросійщених нас усі спроби перекладів, і честь і хвала перекладачам (часто моїм учителям), які все ж проривалися.
Але ж часи настали інші, і дещо колись прийнятне тепер потребує ремонту. Величезний плюс перекладу – можливість слідкувати за перипетіями сюжету і попутно насолоджуватися вдалими еквіритмічними знахідками. Але ж даруйте: “живЕте”, “даЄте”, а в кінці зовсім вже “це злодІї” і “крутІї”, нє, вони часами таки круті, ці виконавці, партії в опері складні, але ж крутій – це зовсім не те.
Il Barbiere di Siviglia – опера на всі часи, про будапештську Оперету я вже згадувала  і, мабуть, напишу ще. В київській постановці є цілком конкурентні моменти – вихідна арія Фігаро, прекрасно поставлена й заспівана, концертна, бенефісна, настільки відшліфована, що враження, наче просто міняється картинка. Фігаро сам дуже і дуже добрий, цілком пристойні Бартоло, Базіліо, Розіна, що ж до Альмавіви, то тембр яскравий, хлопець молодий зовсім, і дуже хочу надіятися, що з віком здолає оцю паскудну псевдоіталійсько-белькантову, а точніше – старосвітсько-народницьку звичку тенорів шалено вібрувати і гугнявити. Шановний пан Савчук казав скрушно: тенори у нас вимирають. Йому видніше, але як на мене, є ще інертність школи.
Останнє про режисуру. Богдан Струтинський заслуговує на найвищі похвали через Оперету. Добрі традиції Троїцького народного дому, який колись дав був прихисток побутовому театру Миколи Садовського, ним продовжуються й укорінюються (хоч і глузував Кошиць, що у Садовського Селестіни виглядають на Одарок, і це чиста правда). Але є одне але. Колись мій зять розповідав, як на зйомках режисер закричав приблизно таке: “О! тут зробимо отак! це мені спало на думку і це буде геніально!” Тут теж складалося враження, що деякі ходи постановникові спадали на думку отут само, і я не те щоб применшую роль натхненних осяянь у творчій праці, але винятково за умови чітко продуманої концепції цілого, коли всі підвішені рушниці будуть вистріляні у фіналі. І тоді фінали стануть такими як положено – карколомними технічними трюками, м’язистими вузлами драматургії. І до кінця вистави балкон не залишиться напівпорожнім – публіка, звичайно, дурепа, але ж не настільки.
Хоча… геній Россіні посміхається нам з далеких далей, адже він творив свій шедевр до карнавалу, два чи три тижні – писав, репетирував, дописував і знову дописував і репетирував… Сподіваймося, що за якийсь час усе стане на місця, і кияни тішитимуться зі своєї Оперети, яка не є ані кабаре, ані кафешантаном, але саме тим, чим є – маленькою Оперою.

Королівські купальні. Українське.

17 Січ

Про будапештські купальні написано багато, не буду повторюватися. Чомусь мені не бажалося золота й ліпнини, а також нічних купань і ватерпаті з фонтанами і підсвіченням. Натомість хотілося чогось справжнього.

 

Кірайфюрдо? – літній мадяр махнув рукою уздовж вулиці і на доданок показав три пальці, мовляв, тут зовсім недалеко, три хвилини по Фьо утцо, Головній вулиці по-нашому. Але я таки заблукала, і врешті-решт молодий хлопець підкинув мене на авті, вирішивши, що це простіше, ніж пояснювати. Висадивши мене, махнув рукою і крикнув через вікно: ран сру зе сквіар, там чийся моньюмент, і джаст зиар кірайфюрдо і є.

Все було як у казці. Старенька споруда, зеленуваті грибки-бані (от точно бані і обох сенсах), таємничі й загадкові. Kiralу Furdo, Королівські купальні, півтисячоліття тому затіяні чистоплотними турками, в інший історичний відтинок використовувані угорською монаршою сім’єю, а потім у Другій світовій розбомблені і ретельно по цеглинці відновлені будапештцями. Зараз мають вигляд дуже древній, майже музейний – а між тим працюють, щоправда, цнотливої традиції розділення на жіночі й чоловічі дні тут уперто дотримувалися донедавна, врешті-решт здалися на милість цивілізації.

IMG_0921

це вигляд іззовні. всередині не менш казково і фантастично:

IMG_0959

Вода в басейні тепла, хоч і не дуже, втім неподалік дві просторі сауни – гаряча і ще гарячіша, грійся скільки хоч. Тихо і напівтемно, і якщо зайти до купалень засвітло, можна лягти на спину і поспостерігати, як поступово тьмяніють віконця у центральному склепінні.

 

А ще можна пити воду з кранів, вона тут теж мінеральна і корисна для шлунка. Сказати, що я на три години шубовснула як той камінь у воду, – нічого не сказати. Одне з моїх найсильніших музичних переживань сталося теж тут. Спершися ліктями на бортик, переповнена насолодою, я тихенько завела “Прилетіла перепілонька у зеленую дібровоньку”, спочатку майже про себе, а далі осміліла і взялася голосніше, бо все одно темрява і звук відбивається від стін і купола і вже лунає звідусюди і з ніде, і джерело звучання не розгледіти і не розчути, а значить, можна безкарно дражнитися і насолоджуватися далі.

У відомій легенді про Роксолану мені завжди здавалося, що рогатинська панянка звабила султана, співаючи не деінде, а саме у хамамі. Щось подібне примарилося й тут:

…перше зіллячко – василечки,

друге зіллячко – барвіночок,

третє зіллячко – любисточок…

На мецо-форте стало дуже тихо. Неймовірно тихо. Просто лячно тихо. Вони вслухалися у “перепілоньку”, в чужі слова і чужі звуки. Я доспівала і пішла в кабінку сушитися.

ПС. Моньюмент, на який сказав мені бігти молодий мадяр у пошуках Фьо утцо, зображав похнюпленого вусатого пана. Не вірячи своїм очам, я наблизилася, ясно вже бачачи синьо-жовті віночки на п’єдесталі і напис на вказівнику Tarasz Sevcsenko ter.

Так, це був він.

– Здрастуйте, батьку! – промовила я цілком щиро.

І не знаю навіть, чи була я коли-небудь більше рада Кобзареві.

Будапешт. Деталі.

17 Січ

Зазвичай з деталей починаю, ну нічого.

У міському парку на жовтих галявинках ще опалим листячком пересипаються, а за 100 метрів уже міська ковзанка працює на всю силу.

І деякі дерева стоять іще в листі, а вертепи лялькові і живі облаштовують вже по цілому місту.

IMG_0604

А ще у Буді біля мосту Маргіт бронзовий зеленуватий лев, під яким напис Пшемишль, а таки да, під час Першої світової мадяри довгий час допомагали боронити полякам Пшемишльську фортецю – від кого? еге ж, брала руская брігада галіційськиє поля, і досталісь мнє в награду два желєзних костиля, у цій пісеньці прекрасне все, крім того гіркого факту, що українці змушені були воювати по обидва боки…

 

і ми знаходимо Байзо утцо, це майже в центрі, тут було совєцке, а нині руске торгове представництво, і я бачу двері, з яких шестилітній Юрчик вибігав у музичну школу імені Бартока Бейли, і щоразу йому ( Юрієві Івановичу, а не Бартокові) траплявся високий гарний стариган, і Нелічка казала шанобливо: це знаменитий композитор Золтан Кодай…

 

і всякі милі дрібнички, дивіться самі:

IMG_0840IMG_0791IMG_0762IMG_0792IMG_0121

 

 

Будапешт. Музичне.

17 Січ

Звучало тут усе, втім так, як завжди мені звучить нове місто. Втім, колись я тут бувала на хорових фестивалях. Нині ж конференція пам’яті Золтана Кодая особисто для мене була гарним приводом навідатися ще сюди, у самий центр Європи, до загадкового, екзотичного і такого притягального народу.

Я дуже люблю угорське, особливо гостре і гаряче. А якщо серйозно, то волею долі у 1995, після повалення совка саме Угорщина для мене стала першою країною, в якій можна було достеменно переконатися, наскільки ми відстали від усього світу. Тоді все, що я вміла, – розгублено озиратися, постійно боячись заблукати або опозоритися через незнання мови, невміння розслабитися, повсякчасне бажання форинти перерахувати на рублі і тут само назад, бо весь час здавалося, що всі тебе дурять, зрештою, десь так воно і було тоді…

Нині ж трохи попустило, і слава Богові. Фотографії і чернетки хорів Золтана Кодая у музеї, чудовий концерт камерної музики Ерньо Донаньї, майже у нас незнаного. А крім того – розкішна органістка у костелі св. Ференца мальтійського ордену. Взагалі-то я не люблю орган, і часто мені здається, що виконавцю банально не стає сил підкорити цього гучнодихаючого монстра. А тут (починався вже адвент) – меса, причастя, повна зала народу, мальтійські приспущені знамена, поряд лікарня і “швидка” – і концерт: стандартний набір хоральні прелюдії й токати Й.С + шось Ліста і на додачу сучасний мадярський композитор, не згадаю зараз, і все це бездоганно, пишно, струнко, динамічно і геть безкоштовно водночас.

Опера на проспекті Андраші – на реконструкції. Натомість за два квартали від неї, як і положено в місті Імре Кальмана, на повну силу працює Оперета. І дає навіть “Севільського цирульника”, хоч я особисто у приміщенні колишнього кабаре воліла б “Маріци” чи “Сільви”. На вулицях і біля Karácsonyi Vásár, різдвяних базарчиків, духові оркестрики грають вже різдвяні антеми, і це так мило, бо половина виконавців пенсіонери, а інша – підлітки, і серед них дівчатка.

Ще багато чого звучало там, і дуже по-різному. я потроху буду розповідати, зараз фото.

 

IMG_0545 Опера

 

 

Ференца Ліста поважають дуже

IMG_0502IMG_0510IMG_0511

Це я будівлю Опери обходила по периметру, і багато було таких пишних красномовних деталей – власне, свідчень, чому свого часу не дуже тут пішла оперна справа – в місті, де завжди любили оперету і канкан.

IMG_0609

Консерваторія

IMG_0718

конференція, вечірній концерт

 

IMG_0710

перед цим – доповідь про Ерньо Донаньї.

 

далі буде.

 

 

 

Ніна Олександрівна. До ювілею.

24 Гру

DSC_0731

 

У консерваторії моїм педагогом і наставником була незабутня Олена Іванівна Мурзина. Але без Ніни Олександрівни Герасимової-Персидської багато чого в моєму житті склалося б інакше. Починаючи зі вступних екзаменів до Консерваторії, де під першою п’ятіркою красувалося впевнене “НГер”. Далі озвучування знайдених нею кантів для Людочки Івченко на захисті диплому і для маститої Онисії Яківни Шреєр на вечорі спогадів. Ще спонтанні співи партесів із хрестоматії  на першому курсі – через гаряче бажання хоч якось вхопити зникомий пласт хорової культури, який звучав у чужинських хорах якось не так, а у нас не звучав тоді зовсім…

А на старших курсах – невимушений плин її лекцій з історії ренесансної поліфонії. Її бажання заохотити нас до “іншого” музикознавства й широких наукових конференцій… її “задача высшей школы – не научить ЧТО, а научить КАК” та “не нужно бояться кражи идей. Идеи валяются под ногами”… Її “мошенница, почему же Вы не посещаете индивидуальных занятий?” и “да что же это такое? Бездельники! Занятия идут, а они задрали хвосты и умчались в Ворзель!”, і далі примирливе мур-мур, бо втікли ми на міжнародну конференцію, і вона не могла того не оцінити, і все ж “Задерацкого придется законспектировать и семинар по полифонии Стравинского все-таки сдать”… І завжди, тоді й потім, – величезна поблажливість і щоразу велетенський аванс. І доводилося докласти неабияких зусиль,  щоби той аванс виправдати.

Все то тривало п’ять консівських років, і  з ними, можливо, і скінчилося б… Але зараз я про інше п’ятиріччя. Про шматок мого життя, наповнений українським партесом і вокальним ансамблем “Аутентик”, – той, що стався насамперед завдяки вмінню Ніни Олександрівни тримати в орбіті все, достойне уваги. Перші озвучені нами канти і п’ятиголосне “Тіло Христове”… а далі Ніна Олександрівна дала свої реконструйовані партитури партесних мотетів, плід величезної роботи по зведенню нею поголосників в архівах і сховищах.

До першого нашого виступу Ніна Олександрівна говорила переднє слово, говорила хороші слова не раз іще потім. Щоразу – її аванси, щедрі аванси, яких не можна було не брати, натомість згодом доводилося віддавати, а значить – працювати на достойне й досконале звучання. Повага до меншого, слабшого, молодшого, такого, що росте й розвивається, відчувалася в усьому: в її звичці вставати назустріч тобі і відповідати на всі питання абсолютно серйозно без найменших кивань на вік і досвід. А ще в її неослабному і одвічно молодому бажанню дивуватися й милуватися всьому: свіжим юначим голосам, екзальтованим риторичним фігурам, хорошій акустиці, двадцятилітнім моїм студентикам як на підбір однакового зросту…

 

25630755_1505799729509723_578916764_n (1)

дорогоцінний автограф. Ноти, дані нам Ніною Олександрівною.

“Кто это поет? – Да никто!” – ці її слова про партеси і канти стали для мене дороговказом. Зараз коли бароковий спів звучить уже щільним конгломератом, заслужено посідаючи достойне місце в хоровому репертуарі, я щоразу згадую, що з нашим маленьким ніжинським Аутентиком ми були першопрохідцями. І найпершою ту свічку запалила Ніна Олксандрівна. Тут величезну подяку складаю також і Тетяні Олександрівні Бондаренко і її ідеї стильового сольфеджіо, яка дозволила виховати отих співаків так, щоби потім з них видобути незлецьке аутентичне інтонування. А також Ірині Олексіївні Чижик, чиє кропітке прочитання тексту моєї дисертації (якої теж не було б без партесів, Ніни Олександрівни та Аутентика) стало ще одним підтвердженням: все було правильно, вчасно і склалося так, як треба.

 

DSC_0739

Ніна Олександрівна і Тетяна Олександрівна на докторському захисті ЮІ.

Життєві кола

5 Жов

IMG_4610

Ще одне фото. Дорогі моєму серцю жіночки, з якими переспівано кілометри партитур, переговорено десятки годин по телефону, з якими молилося, ходилося, мовчалося, пилося і їлося – і зараз такі самі, і дай їм Боже. Мами двох великих сімей, з якими наміцно переплетено моє життя. Даньшини Віталій Олексійович, Наталя Дмитрівна, Катруся з дітками. І Кульбаки Григорій Пименович, Галина Яківна, Павло, Оля, Тарас, Алла, Руслана, Дмитрик…

літо 1994. Заходжу в Миколаївський, бо давно хочу, жінки перевішуються з хорів через балюстраду: чуєте, Лєна прийшла. Не стає сміливості піднятися, і тоді вони спускаються самі, і так на багато-багато років у соборній капелі, її закапелках і балкончиках, з яких співано пасхальні тріо і вінчальні гімни, читано Апостола, ведено соло і тихцем пито з гранчаків…

весна 1995-го. я хворію, вмиваючися сльозами через нежить, відкриваються двері, і Віталій Олексійович регочучи заносить банку огірків і кошолку картошки – довгастої, синьої, от попробуєш яка,

і так само влітку 2000 вже напередодні мого від’їзду старезний Москвич незрозумілого кольору, але з табличкою opel, привозить мені Григорія Пименовича з відром вишеньок з Держанівки від бабусі Паші, і знову я плачу, бо там у Києві навряд чи хтось принесе мені вишеньок.

Колись в одну з наших зустрічей на Троїцькому кладовищі Галина Яківна сказала: от фактично і  всі, кого він любив, – стоїмо отут зараз при гробі. Думала над цими словами, вкотре переконуючись, що люди утворюють в житті ніби кола – ширші й вужчі, міцніші й слабші – а в цих колах тримаються за руки, дивляться один одному в очі і говорять одне одному щирі незабутні слова.

Одна з ланок великого кола, Галина Яківна Кульбака, цими днями святкує ювілей. Тримаймося на цьому світі ще довго-довго.

 

IMG_0859

 

Велосопедка

4 Жов

Так майже пестливо назвають велосипед у Ніжині. Саме такою вимовою і в жіночому роді, хоч прекрасно знають, як насправді треба. Велосопедка – майже член сім’ї. Пам’ятаю часи – виходиш рано, а центральним шляхом у три ряди котять велосипедисти – у бік консервного, Сільмашу, Прогресу, лампового… Мені й самій своїм маленьким ровером одинадцять хвилин до музпеду і дванадцять до церкви, і всюди можна затягти його за роги чи зайти з відкрученим рулем у руках: підіть тепер візьміть…

Дивлюся вниз із балкону малосімейки. У дворі Ванда з велосопедкою, у легкій спідниці в косу клітинку. Приїжджала до когось у гості, але не піднімалася і “коня” не лишала – хоч для “коней” у нас є спеціальні комірчини. Виходить Міша Бойко, фізкультурник:

– Ванда Григорьевна! Ну Вы даете! Так лихо ездите! И на лице столько удовольствия! Прямо и не скажешь, шо Вам…

– Ага. Шо мне семьсят лет, – відрізає Ванда і відлітає, війнувши спідницею. О, це вона вміє – одним словом припинити пусту чи задовгу розмову. Міша так і лишається зі своїм недолугим комплімантом, а її за мить уже – шукай вітра в полі.

Якщо в Ніжині я й хотіла колись чиюсь посаду – то тільки її. Мати стіл в центрі деканату і великий чорний зошит із розписаними прямокутничками пар. Виходити і вішати розпорядження, тасувати й перетасовувати вільні аудиторії, заповнювати віконця розкладу, щоби врешті-решт стало зручно всім – своїм і чужим викладачам, студентам, персоналу, не знаю як, але це здавалося неможливим, однак виходило. Іти корпусом так, щоб усім було чути: вітатися, озиватися, жартувати, питати, перепитувати. Знати всіх і все про всіх, бо такий наш музпед: небагато народу, індивідуальні заняття і всі на очах. Колись я сказала їй про це. – Леночка, а Вы часом подсидеть меня не хотите? – засміялася Ванда.

Нє, підсидіти я не хотіла. Натомість багато чого хотіла навчитися, і вона охоче ділилася всім – книжками, журналами, партитурами, рецептами, знайомствами, часом, класом, диригентським жестом… У перше ж знайомство біля розкладу після підрахунку годин: “у меня есть “Мой Пушкин” Цветаевой. Будем читать”. У наказовий спосіб – і я читала і Цвєтаєву, і Катаєва, і Мандельштама, і Булгакова в “Новом мире”, на який в нашій бібліотеці черга була двомісячна, а Ванда як супер-читач брала без черги і тут само підсовувала мені. А ще були Ядути, і наші там зоряні ночі, дні народження, молоко в трилітровій банці, риба й комарі “как положено”. І звідтам же Її “підсумкове” SMS: “Остается сидеть и вспоминать, как было хорошо“.

Ми поряд багато років, так багато, шо прямо й не скажеш, шо нам уже ой не вимовити скіки, і краще помовчімо. Життя триває, а велосопедка вона ж така – доки їде, доти тримається вертикально, зберігаючи рівновагу.

З днем народження, Вандо Григорівно!

DSC_0789

 

IMG_0189