Шайтан-ягода

11 Вер

У продовження теми ягідних соусів. Аллах, розподіляючи рослинність, всім прохачам дав по деревинці. А шайтан спізнився. І через це залишився йому кизил.
Літо минуло, почалася осінь. Усі дерева віддали врожай. Тільки кизил зоставався зеленим і кислим. Шайтан сів під дерево й почав дмухати на ягоди. І о чудо! – від його гарячого дихання кизил почервонів,

але лишився так само кислим. Марал цієї легенди мого дитинства я забула. Аллах із нею, бо найважливіше не забулося.
Кизил для соусу повинен бути спілим. Не просто червоним, а саме спілим. Проварюємо під кришкою кілька хвилин, потім протираємо через друшляк, кісточки викидаємо, а м’якоть трохи уварюємо (для збільшення продукту можна не уварювати, а трохи загустити борошном, крохмалем чи пюре з кабачків; тільки не перестарайтеся).

 

На смак соус повинен бути насичено-кисло-солодким. тому поперемінно і весь час куштуючи, додавайте цукор, мед і винний оцет.

Далі прянощі. Паличка кориці вже вариться довший час. Розітріть у ступці зернятка коріандру й горошинки чорного та/або ямайського перцю. сипте. пробуйте. знову сипте. і знову пробуйте.

і най Аллах вам допоможе приборкати шайтан-ягоду. У моєму дитинстві це чудо росло тільки в Криму, а зараз – аж до Полісся. Мені сподобалося, чесно. Найсмачніше зверху на печінковий паштет із птиці – але можна і просто на чорний хліб.

21618109_1413317328757964_1852171063_o

 

 

Advertisements

Сама Музика

2 Вер

 

DSC_0739

“Таня Тер-Ованесова талантлива чрезвычайно”.  Приблизно так (цитую по пам’яті) написав колись її наставник з композиції Борис Миколайович Лятошинський. Коли я надибала в мемуаристиці ці слова, мимоволі всміхнулася – такою ніжністю, повагою та доброзичливістю, такою пошаною до непересічного таланту вони відлунювали.

Так було тоді. Так є завжди, бо Тетяну Олександрівну я знаю, страшно вимовити, вже років сорок. Навіть давніше, ніж коли на першому курсі консерваторії дізналася, що по сольфіку й гармонії потрапила – о щастя! – саме до неї, адже у Криворізькому училищі магія прізвища “Бондаренко” була незаперечною, нас вчили (і не без успіху) за її методикою.

Минуло багато років. І от уже я сама вчу студентів за принципами стильового сольфеджіо. Музикування, і насамперед спів не абстрактних нот, а конкретної музики певної історичної доби, певного стилю – це було так цікаво і так надихало… і нехай не стало, як у самої Тетяни Олександрівни, справою життя, все ж подарувало кілька незабутніх років у Музиці.

Нині ж я просто сказала їй у телефон: люблю. Це чиста правда. Неймовірно ціную її хороше відношення – аж із того часу, коли на другому курсі за п`ять днів до народження Ганнусі з усієї сили намагалася “закрити сесію”, і думаючи вже тільки про свій величезний живіт, усе ж белькотіла щось малозрозуміле про мажоро-мінорні ладові структури…

Кафедра довго радилася, нарешті змилувалася й поставила мені четвірку. Тетяна Олександрівна випурхнула щаслива, ніби оцінку подарували їй. І сміючись, ласкаво погладила мене по голові: “Леночка…”

Помідори по-кишинівськи

24 Сер

Торік Юрчик привіз із розпеченого Кишинеу. В самісінькій середині липня там, уявіть собі, ще й захист дисертації відбувався.  Після такого вияву всесвітнього гуманізму лишалося хіба з’істи шось холодненьке й кисле. Помідори підігналися вчасно.

 

Беремо десяток-півтора кругленьких (не переспілих) помідорів однакової величини. Надрізуємо їх зверху хрест-навхрест приблизно на два сантиметри вглиб. Фаршируємо надріз сумішшю з порубаної петрушки, укропу та дрібно посіченого часнику. Дно ємності, де будемо солити, встеляємо традиційно: листками хріну, смородини, вишні, зонтиками укропу… Далі акуратно шарами вкладаємо фаршировані помідори.

IMG_0009

 

Заливка. На літр води по столовій ложці сухої гірчиці, солі й цукру. Додаємо по десятку розтовчених чорних і духмяних перчинок, лавровий лист. Закип’ячуємо й охолоджуємо до кімнатної температури.

Заливаємо. Накриваємо кришкою. В хаті нехай стоїть три доби. Завважте – не три тижні, як зазвичай. Три ДОБИ. Далі тримаємо в холодильнику, аби не перекисло.

 

І коли комусь іще забагнеться вести наукові дискусії посеред літа, будьте певні: найкраще з усього він запам’ятає помідори, щойно витягнуті з холодильника.

 

IMG_0013

IMG_0007

 

Ягідні соуси

23 Сер

Я коротенько, бо ще в процесі. для тих, кому надокучили ганджики і томатні краснодарські, а аличові здаються кислими чи занадто простенькими.

нині був уже третій – з ожини. перші два були зі смородини та малини. конспективно вигляда на те, що:

 

1.не читайте рускомовних ресурсів (…вот нікаких і нє чітайтє”(с)). перекладені українською гуглтранслейтером ще гірші. Краще питайте у тих, хто робив і кого похвалили. Ванда Григорівна, наше Вам.

2. найнеприємніше в такому соусі – кісточки. тому проваривши, не бийте блендером. протріть на ситі.

3. Віллі сказав: не хочу я оте ваше варення з перцем. зрештою справа смаку.

4. поєднання спецій і прянощів в принципі можуть бути які завгодно. але мені здається, що переважати повинні все ж таки чисті ноти:  малина+коріандр+чорний перець; ожина+чорний перець+червоне вино+гвоздика; смородина пахне сама по собі, тож+винний оцет. Я про те, що мікс із багатьох пахощів і смаків може обернутися незрозумілою мішаниною.

5. солі може не бути взагалі.

6. а от гостро-кисло-солодка гама мусить бути присутня у смаку. а запах – натуральної ягоди… з домішкою ЧОГОСЬ

продовжуємо. рівняємося на оригінальний журавлинний від Стефані Яворскі ( писала про цей сайт неодноразово, нагадую ). Це буде основа.

 

IMG_0002

 

ось бачите, це смородиновий, кісточки хоч і м’якші, ніж у малини, а все одно не треба їх.

 

Прага

21 Сер

Сьогодні якраз серед іншого прочитала пост Гриші Жигалова: Київ живіший за інші міста, зокрема Брюссель, Гаагу та Прагу. У фейсбучнім срачі, як годиться, досить сірника кинути, а тут ціла чеська столиця. І лишилося б воно у товщі щоденних розмов, якби сьогодні не той самий день, коли майже півстоліття тому до красуні-Праги зайшли радянські танки.

 

Мені дуже соромно, бо ні тоді, у 1968, ні значно пізніше, аж до перебудовного “Огонька”, я ніц не знала ані про Празьку весну, ані про тих сімох сміливців, що на Червоній площі вийшли проти вторгнення. Юрчик розповідав, що під їхньою школою в Ужгороді стояли танки й бтр, і одна здоровега так майстерно розверталася, що дулом вибила вікно у приватнім будинку, і довелося військовим терміново вставляти шибку й купувати новий телевізор замість розтовченого.

 

Але так щоб не знати взагалі нічого, не чути й не відати… А запросто. Моє руде Криворіжжя жило собі без чеських проблем. Рано вставало, штурмувало переповнені тролейбуси, гавкалося в чергах за яловичими кістками. І про Чехію, а точніше, Чехословаччину знало тільки: хокей, басаножкі цебовські, оті тапочки на фізру, що чомусь звалися чешками, квартири “чешской планіровкі” як шось захмарно комфортне. Ще богемське скло, чеський хрусталь – ознаки багатого життя за запилюженим сервантовим склом.

 

Це я до чого. Знаніє – сіла. Незнання ж – велика сила. Просто таки сила-силенна народу й зараз не переймається питаннями: чому по Другій світовій Варшава і Київ потовчені, а Прага ціла… чому неспівставні наслідки придушення мадярського повстання 1956 і Празької весни 1968… Чому взагалі одні народи приймають рішення опиратися, другі здаються без бою, а треті ще й своїх добивають, відходячи…

А варто було б перейнятися. Для Праги я особисто виділила шість годин життя. Красиве місто. Але  таки так – холодне. Чуже. Дороге. Пишне й музейно-застигле. Енциклопедія архітектурних стилів. Театр, що бачив Моцарта, Малера й Паганіні. Площі, якими ходили Йоган Кеплер  і Франц Кафка. Будинки, в яких селилися Августин Волошин та Олександр Олесь, та й нині українців тут чимало, хоча особисто мені била у вуха руска рєчь, чи то вони просто голосніше говорять.

 

кілька фото вам, абсолютно безсистемних, но так і треба, очевидно. Бо Прага неосяжна. Якщо я й повернуся сюди коли-небудь, то за конкретним шматочком землі чи відтинком часу. Оперу послухати, наприклад.

 

IMG_0124

Єрусалимська синагога, поч. ХХ ст. сецесія, мавританський стиль

IMG_0151

 

Карлів міст

 

IMG_0156

споруда підрадянських часів. це щоб життя медом не здавалося

IMG_0157

воно ж ближче. а то все готика та сецесія.

 

IMG_0155.JPG

Набережна. В кінці знаменитий Танцюючий будинок. Еклектика як вона є.

 

кілька детальок:

 

IMG_0145

IMG_0146.JPG

 

IMG_0147.JPG

IMG_0142

 

по такі детальки я сюди і приїду. втім, казала вже.

 

 

 

 

 

 

Печеня в горщику по-каппадокійськи

22 Лип

Сказати, що в цих краях багато екзотичних страв, було б явним перебільшенням. Традиційний туркіш чай на кожному кроці (щоправда здебільшого яблучний місцевий різновид); туркіш піца самі розумієте; туркіш кава як кава і фреші як фреші; манти на егейському узбережжі значно кращі; кебабні всюди однакові, навіть далеко за межами Туреччини…

 

Було, втім, одне яскраве гастровраження. Testi kebabı – м’ясо з овочами в глиняному горщику. Горщик замазується глиною, і печеня в ньому досить довго не запікається, а швидше париться, як у скороварці. Потім горщик розбивається і його вміст викладається на тарілку.

 

P_20170527_152102IMG_0116P_20170527_152113

Казала моя бабуся “вміла готувати, та не вміла подавати”, визнаючи, що промоція – щонайменше половина успіху. Що ж до вмісту – він на нижньому фото на біленькій тарілці. Непогано, але таке. Явно головний герой у дійстві – це посуд.

Зрештою, бити горщики – це цілком по-каппадокійськи.  Навкруг Гьореме цілі села замаються винятково гончарним бізнесом, отже, цього добра тут повно.

В одне таке сільце нас занесло за кілька годин до від’їзду. Сіли на місцевий долмуш і за кілька хвилин були вже там.

Чавушин. Кілька вуличок в оточенні туфових пагорбів. Різноколірні глиняні поклади шарами виходять на поверхню. Горщики й миски в кожному подвір’ї і стосами на вулицях і перехрестях. Частенько зустрічається традиційний турецький символ – око “від лукавого”. На горщику природніше, ніж на незліченних сувенірах.

IMG_0198IMG_0203IMG_0193IMG_0190IMG_0209IMG_0211

 

В Гьореме верталися пішки. Кілька кілометрів майже бігом (за півтори години від’їжджали) після доброго дощику стежечкою паралельно шосе. Свіжість, безкраїсть і серпанкова невагомість. Цілковите задоволення. По дорозі була пригода, про яку окремо.

Гьореме

22 Лип

Туристичний центр Каппадокії. Цілком заслужено, бо зручне розташування – втім, у Туреччині з Kamil Koç і ще десятком автобусних перевізників зручно добиратися всюди. Комфортність автобусних маршрутів у країні – окрема пісня. Їдеш – і хочеться їхати вічно, і цим усе сказано. Причому як у VIP-автобусах Volvo, де в ряду не чотири, а три сидіння, широкі, м’які, розкладаються і ногам вільно – так і в невеличких долмушах, де водій почекає, підбере і висадить у будь-якій точці як роботягу, тітку з кошиком, так і тебе, туриста, що знає лиш “мерхаба”.

Але повернімося до Гьореме. Містечко знаходиться у такій собі чашці, долині серед гір. Тому найперше варті уваги панорами. Ні, звичайно, музей під відкритим небом з його десятком церков вражає. Першохристияни перебували тут кілька століть – майже невразливі, і сама природа цьому сприяла. Крім власне печер збереглося не так і багато, але все гідне уваги ретельно відновлюється і реставрується, особливо стінові розписи – то охристо-червоно-коричневі, то глибоко-сині. Дуже гарно.

IMG_0097

Але панорами Гьореме і навколишніх долин – над усе. Просто треба увійти в ритм з довкіллям. Зупинитися. Почекати слушної миті – найкращого освітлення чи просто підходящого настрою. А ще цікаво серед безлічі хаток під ногами вгадати ту, де ти будеш нині ночувати.

Шукаючи genius loci, взагалі-то люблю починати з тісного провулочка чи напівзруйнованої стіни неправильної форми. Але ж існує загальна порада мандрівникам: огляд нового міста починати з найвищої точки, всеохопність, мовляв, цілісне враження і вища гармонія. Хтозна. Причин дертися на гору у людини багато.

 

P_20170527_175353

 

IMG_0142P_20170527_194023

 

Втім.

На одну з панорам нас повіз хазяїн готелю, привітний Мехмед. Підійшовши до краю, поглянув униз, на передвечірнє Гьореме, і задумливо мовив:

 

I wish it will be mine.

 

Отож-бо.

 

 

Каппадокійський соловейко

17 Лип

Це ж треба було достукатися до самісінького серця гірської Туреччини, щоб почути солов’їв. У Стамбулі кричать чайки і туркочуть голуби, а ще зранку ворони кракають, бо голодні.

Але щоб  соловейко… Каппадокія будь-якої пори прекрасна по-різному. Ще травень, весна нестійка, і все міняється дуже швидко: ось сніжок присипав передгір’я, а ось у кам’яних лабіринтах від брил гаре=яче повітря, як од печі. Он сонце червоно заходить, хмари насунули й тут само розбіглися, зронивши може десять крапель – а який був замах на дощище. От уже й раптово впав вечір, а за ним ніч, і казкові пейзажі стають зовсім фантастичнішими,

а ось прозорий ранок, і кава, і Рамадан, “Гюнайдин” замість звичного “мерхаба”. А перед цим на світанку співав соловейко – і так сильно, так дзвінко, що спати вже не було жодної можливості, і тільки й лишалося рахувати нескінченні співацькі колінця.

IMG_0059IMG_0070

наш kave hotel – у печері

IMG_0053

вдень

IMG_0071

а це вид із тераси вночі,

IMG_0048

там само зранку. бачите хмари? і басейн лишився недоторканим…

P_20170527_194023

а це вечір і Гьореме з іншої точки. сонце заходить.

 

IMG_0079

хлопці кавують зраночку

 

Я б їв кулешу

19 Тра

По кількох уривках спогадів, дитячих і дорослих. Мій прапрадід Григорій Кривенко – по батькові загубилося, натомість лишилося, що був він такого зросту, що аж одвірок зачіпав головою. А прапрабабцю звати було Олімпіадою, і вираз “сраним наверх” у нашій сім’ї – від неї. Моя бабуся казала на нього “дід Кривенко”. А ще “той Кривенко” і “аж той Кривенко”.

Аж той Кривенко сидить за столом. Бабця Олімпіада ставить перед ним тарілку борщу. Дід капризує:

– Я б їв суп…

На другий день те саме. Бабця подає суп:

– Я б їв кулешу…

На третій на столі парує кулеша.

– умм… я б їв борщ…

І так без кінця. Перебирав, бач. Моя бабуся щоразу розповідала нам про “аж того Кривенка”, коли ми не хотіли того, що в тарілці. Ми з нею були великі фантазерки, тому кінець кожна придумувала свій.

– І от одного разу він приходить а вона борщ ставить. А він тільки заїкнувся, а вона суп ставить. А він знову недовольний – а вона борщ ставить…

– І шо?

– Шо-шо… засміявся і начав їсти.

– Шо їсти?

– Лєнка! Їж не балтай!

Так, мене найбільш цікавило питання, що саме вибрав дід Кривенко з такого розлогого меню. Бабусю ж тішило те, що баба Ліпа знайшла дотепний вихід. Який саме – було вже не важно.

***

Малий Маркушка замовляє на сніданок касю. Він любить гречку, я розпарюю йому з маслом заздалегідь, насипаю на тарілку і підношу.

І в цей самий момент він видихає:

– Пасьту!

І лукаво дивиться на мене. Такий-о привіт через сім поколінь.

IMG_0013

 

Das Musikalische Opfer, або Агов, пане Кошиць!

4 Тра

На аудієнції Петлюра, звертаючись до мене, сказав: “За тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі Капела, а то, – добавив жартуючи, – розстріляю!”

Олександер Кошиць, 2 січня 1919 року

Нинішня концертна програма камерного хору “Київ” – своєрідне музичне приношення до сторіччя грандіозної світової місії Української республіканської капели і її керівника Олександра Кошиця. Кошиць ще недосить знаний і поважаний у нас – неперевершений диригент, добрий організатор, тонкий фольклорист, талановитий композитор, невтомний мандрівник, вдумливий літератор. Саме час ушанувати – як живу, надзвичайно живу людину, а не бронзовий пам’ятник. Бо написане ним про хор і про музику так само сучасне через сто років.

Тут час і шанс згадати добрим словом Михайла Івановича Головащенка, журналіста, музиканта, нашого щирого симпатика, чия підготовка до друку в Україні Кошицевих листів і спогадів стала, зрештою, його лебединою піснею. Я читала й перечитувала то багаторазово, ось і нині відкрила “З піснею через світ” – і вже не могла відірватися…

До Кам’янця [з Києва] їхали 12 діб. Скільки прийшлось перетерпіти бідолахам, трудно передати на папері. Скільки разів вагон відчеплювали від потяга і приходилось бігати до вищих “персон” з благанням взяти вагон до “составу”; скільки при цьому приходилось вислухати відмовлень в самій нечемній формі, – про це вже й говорити не приходиться. В цих часах було не до етикети. Було й так, що деякі отамани вимагали: “хай перше нам ваші дівчата заспівають, – тоді пустимо в потяг”, – і приходилось співати. Було й так, що один дозволить влізти у вагон, а другий виганяє, – і весь хор з речами лазить під колесами від потяга до потяга.

[У Кам’янці] почалось розучування репертуару. Виявилось, що від’їжджаючи не взяли з собою ніяких партитур, а партіїі захватили тільки ті, що друкувались у музичному відділі для народніх хорів. […] Прийшлось шукати нот у приватних людей та переписувати (а нотного паперу в місті не було зовсім), і з того чортибатьказначого складати програму. Взагалі одгонило дешевенькою провінціальною халтурою в дусі національних хорів. А перед нами ж була Європа!..

Окреме слово про Ганну Олексіївну Гаврилець, авторку ораторії “Та віють вітри…” на теми українських історичних пісень, записаних Кошицем від кубанських козаків. Я слухала і дивилася, і горло мені стискалося, і очі мокріли мимоволі. Я взагалі люблю хорове у Гаврилець, а тут аж поспівчувала по-жіночому – ох Ганя, мабуть, і наревлася, поки то все написала… А те, що вийшло, вийшло перфектно: акуратне, строге і водночас гаряче-емоційне, розлого-поліфонічне і так само дуже консонантно-гармонійне. Свого часу, ще за совітів подібну музику робили композитори Балтії для своїх хорових свят, як-от Вельо Торміс: неквапно, з поважністю і побожністю, з усвідомленістю важливості події звертаючись до свого епосу, стверджували тим самим свою окремішність і незламність, що ми тепер ох як відчули і зрозуміли…

 

 

Сам хор “Київ”. Дорогі, ви неперевершені. Не знаю такого іншого колективу, який би два тижні щодня давав концерт в іншому місті, і щоразу на найвищому рівні, і потім у Києві – що казати, йдучи до кірхи, ми всі настроювалися на те, що ви будете потомлені… Але ж як усе прекрасно прозвучало! Як усе було настроєво і переконливо. Як добре ви музикували у найширшому сенсі слова. Тут принагідно наводжу відгуки преси по світовім турне Капели, роки 1919-1922, а до вас личить так само:

“Український хор закінчив у нас свої гастролі зі справжнім апофеозом. Він не тільки досяг своєї поважної мети, а й переконливо довів, що Україна має античну цивілізацію, пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси. Він довів більше – незвичайну досконалість співу” (Париж, Франція)

“…Жодний концерт ніколи не справляв на нас такого несподіваного і такого глибокого враження неземної краси Український хор є чимось більшим, ніж людський оркестр… Це чудо ліричної естетики, сама лірика, що ніби розквітає, мов чарівна квітка, сповнена величі і таїни. Все тут , від найменшого і до найбільшого – безмежна екзальтація і краса” (Мехіко, Мексика).

У той же час упевнена, що й турне Україною для хору “Київ” ще не скінчено, адже такої музики потребують прагнуть у Кривому Розі, Запоріжжі, Слов’янську, Дніпрі так само, як в Івано-Франківську, Ужгороді й Надвірній. Тож перепочинете – і гайда, правда ж? І дай вам Боже сили!

 

Гобдича нє, не вшановую, бо не знаю, хто написав про нього більше за мене. Хорошого потрошку. Тож два слова. Вкотре – понад усі похвали. Але ж і акумулятор – стоїть то розряджається, а їде, то підзаводиться і їде далі не зупиняючись.

Тьху-тьху, молодості ще на сто років. І адекватного визнання саме тут, в Україні, на своїй землі,

 

…тут скочуюсь у мінор, бо перед очима знов Кошицеве:

 

Почуваю старіння не годинами, а хвилинами. Вже не вмію сміятись, сказати веселе слово, тікаю від людей, бо не розумію їх веселощів, наводжу на них сум… І соромно, і сердито, і жаль себе… Мабуть, ніколи не здійсниться моя мрія – пожити хоч два роки перед смертю у рідному Києві, серед своїх людей, без цієї каторжної роботи, віддихнути, хоч крапелиночку. А я ж маю на це право. Мабуть, пропаду за цим проклятим кордоном, як собака на базарі. Ніхто й доброго слова не скаже, рідних не побачу більше, а в Україні дорогі земляки коли й згадають, то, за національним звичаєм, вилають…

 

фотки з концерту в кірсі святої Катерини сама не робила, вірніше робила, но погані, тож у фейсбуці знайшла й розміщую програмку, а також репортажні знимки з Вінниці, Хмельницького, Тернополя:

3

гарний новий імідж хору. щем такого не виділа

18121569_1478430808867994_6252516331694516542_o

18156813_1479392215438520_591239203506236466_o

18157430_1480454078665667_6579375197068931062_n

18192573_1478430802201328_3736045461748347478_o

 

А, ще. це я з програми скопіювала:

Другий етап вшанування Місії Кошиця – створення капели “Україна”, яка складатиметься з 4 професійних українських хорів у кількості 100 співаків та співачок. Капела здійснить гастрольне турне слідами Кошиця – Україною та світом.

можливо і так. Втім, я за Кривий Ріг насамперед. Хоч і Торонто непогано. Аби тільки грошей вистачило на все.